Це був мій 19-ий день народження. Здавалося, що нема в цьому дні ніякої радості. Вже не вийде відсвяткувати, як попередні роки: в колі родини та друзів, з гарним настроєм та величезним святковим тортом. Я хотіла провести цей день, просто сидячи вдома з батьками, щоб він не відрізнявся від усіх інших днів під окупацією. Але моя мама запропонувала з’їздити до моря.
Море я любила завжди, за будь-яких часів та обставин, тому мене не треба було довго вмовляти. Знайшовши у собі хоч трошки святкового настрою, ми поїхали на нашу місцеву дамбу. По дорозі туди у мами задзвонив телефон.
Зателефонувала мамина колега з роботи, з якої мама пішла, відмовившись співпрацювати з колаборантами. Уходячи звідти, вона забрала важливі папери, які містили в собі важливу інформацію та не мали потрапити до рук нового керівництва.
- Таня, - тривожним голосом сказала колега, - им дали твой номер телефона.
Декілька секунд тиші у спробах прийти до себе та усвідомити почуте. Серце стало битися частіше, почав приходити страх. «Це ж ще нічого не означає» - подумали ми і продовжили їхати в заплановане місце.
Почувши шум рідного моря, за теплими розмовами та спостереженнями за рибаками, ми ненадовго відволіклись та забули про цю ситуацію. Аж раптом ми почули сигнал дзвінка з маминого телефону.
Не дивлячись на екран, ми відразу зрозуміли, хто це. Наше занепокоєння справдилось, коли ми побачили незнайомий номер. Мама глибоко видихнула та поставила дзвінок на гучномовець, щоб я могла бути в курсі того, що відбувається.
- Алло.
- Татьяна Михайловна?
- Да, это я.
- Зачем же вы забрали документы? Верните их.
- Документы я забрала, потому что они принадлежат Украине. И вернуть я не могу, так как они уже в Запорожье у моего начальства.
- Вы это очень зря сделали… Верните по-хорошему.
- Я же уже сказала, что это невозможно.
- Ну тогда ждите домой гостей.
Дзвінок обірвався, а ми залишились сидіти на сходинці дамби, не маючи змоги вимовити і слово та хоч якось заспокоїти наше шалено пришвидшене дихання.
Фото з того самого дня в Бердянську. Море, бузок і відчуття небезпеки, що наближається
Трошки прийшовши до тями, ми вирішили негайно повернутися додому, але ця звична для нас дорога здавалась цілою вічністю. З тої хвилини, коли пролунав дзвінок, нас не залишали думки про переслідування. Ми завжди оглядалися та старалися не ходити в безлюдних місцях, хоча ввечері в окупації на вулицях завжди мало людей.
Дійшовши додому, ми розказали все татові та увесь вечір читали в інтернеті, як психологічно правильно поводити себе в полоні та навіть змирились з тим, що в найближчий час хтось з нас там опиниться. Так я відсвяткувала своє 19-річчя.
Декілька днів ми просиділи вдома, боялись вийти навіть в магазин. Дякуючи Богу, до нас так ніхто і не прийшов, але за цей період часу наша родина пережила дуже багато, хоч ніхто і не опинився у полоні.
Зараз досі складно згадувати той день, емоції та кількість випитого заспокійливого. А день народження тепер асоціюється не тільки з подарунками та теплими словами, а й зі страхом та спогадами про те «свято» у 2022 році.
