Відомий в Бердянську лікар-гінеколог Євген Георгієв, який після виїзду з тимчасово окупованого Бердянська вступив до лав військових медиків, у своєму телеграм-каналі ділиться усім, що відчуває та проживає на власному досвіді на передовій, рятуючи побратимів.
Свій «Щоденник Лікаря» Євген почав писати, коли повномасштабне вторгнення тривало вже півроку. Та згодом, від знайшов в собі бажання ділитися цими історіями з людьми.
В підбірці окремі епізоди. Після першої прочитаної розповіді майже неможливо зупинитись. Тож, радимо усім особисто відчути глибину автора, закладену буквально в кожному рядку.
Однозначно запрошуємо підтримати Євгена в його телеграм-каналі «Щоденник лікаря» та першими дивитися ексклюзивні фотографії та історії з фронту.
Сторінка 20. Підвал.
люди на лінії зіткнення живуть під землею
Якщо ви не знаєте, люди на лінії зіткнення живуть, як кроти, під землею. Постійно. Під землею. Всі люди. Я, наприклад, цього не знав.
Медпункт наш теж розмістився під нею. У підвальному приміщені без вікон та дверей.
Сказати, що умови були антисанітарні, це не сказати нічого.
Там і тут - купи сміття, зі стелі звисає доісторічне павутиння, під ногами магістралі каналізаційних труб та екскременти невідомих тварин.
Тьмяне світло від поодиноких ламп та ліхтариків, висячих на дротах, освітлює простір лише на пару кроків вперед, далі - непроглядна темрява.
- Ось тут ми живемо і працюємо. - сказала Олена Соболь, начальник медичного пункту, і привітно посміхнувшись, додала, - Влаштовуйтесь зручніше.
"Якщо жінка пристосувалась, теж зможу" - подумав я, і підсвічюючи собі телефоном, почав розкладати речі на вільному від бруду місці.
Сторінка 21. Час на нулі.
аналоговий лічильник на стіні в підвалі
Найдовший в моєму житті день, поволі наближався до півночи. Втомлений, я зняв з себе бронік, кинув на землю армійський каремат і, не роздягаючись, поліз у спальник.
Геть не вірилось що ще вранці, я був у Дніпрі, в звичному людському середовищі. Де прокидаються в своїх ліжках, п'ють ароматну каву, посміхаються, обіймають близьких і поспішають по буденних справах.
За лічені години все кардинально змінилось. Я наче потрапив у зовсім іншу реальність.
Нескінченні вибухи, кров, крики, сповнене запахом гару повітря. Куди не кинь оком, повсюди руїни та вирви. Виснажені люди виживають, ховаючись в підвалах своїх понівечених будинків.
Секунди тут мають величезну вагу, хвилини очикування перетворюються на години, а дні такі довгі, що здається Земля назовсім перестала обертатися.
"Це все тимчасово, максимум місяц, два", - подумав я, повернувся обличчям до стіни і накреслив на ній коротку риску. Почався мій відлік часу на нулі.
Сторінка 45. Номади.
Євген Георгієв біля місця прильоту реактивного снаряду
Зупиняючись під час відпустки в чужих містах, дуже хотілось додому, в Бердянськ. Навіть на нулі, так не хотілось, як тут.
Хостели, готелі, наймані квартири. Півтора року, ми блукаємо по світу в пошуках кращого місця.
Пам'ятаєте, на косі, свого часу, було кафе "Номади"? Знаєте, що воно значить? Так звуть сучасних кочовиків, людей без постійного місця проживання.
Ось і бердянці, кочують.
Запоріжжя, Батумі, Краков, Оттава, Прага.
Чи стали ці міста такими ж рідними? Невідомі вулиці знайомими? Нові сусіди друзями?
Львів, Рейнланд-Пфальц, Амстердам, Тронхейм.
Чи звикли ви до тамтешніх порядків? Може додали щось своє? Зберігли традиції?
Нас називають біженцями, вимушеними переселенцями, емігрантами. Мені здається, краще називатися Номади. Принаймі, звучить гідно. По-бердянські.
Тримайтеся одноплемінники, повернемось додому.
Авторка Masha Yevie
