Не згадувати заклади в Бердянську? Це не реально
- Раніше я чи не в кожній розмові згадувала наші заклади: як працювали, як в нас все було налаштовано. Зараз забороняю собі згадувати, але це не реально. Іноді, коли сильно нагрібає, можу сісти і плакати.
Нічого з цим не поробиш. Це дуже багато років, багато сил, любові, вкладання в людей, в гостей, в самі заклади. Я взагалі не розумію: як це можна забути. Це півжиття.
- Я багато подорожувала. І всі кращі системи, що я бачила, намагалась відтворювати в наших закладах. Але коли розпочалося широкомасштабне вторгнення, я вимушено стала їздити ще більше і впевнилася, що ми були дуже круті. І команда, і сервіс, і продукт: все що ми робили і давали гостям було крутим.
- В системі наших закладів були задіяні 120 людей. Напевне, лише на промислових підприємствах, заводах Бердянська було більше персоналу.
Ми багато виховали. Ось був такий Бодя. Він прийшов до нас в 17 років, і ми не хотіли його брати на роботу, адже він був дуже молодий. Але в підсумку він став барменом, а потім економістом закладу.
Кухар Слава поступово зростав. Був су-шефом, потім шефом, а згодом і керівником "The Village". Офіціант Яна стала адміном, а потім і керуючою закладу. Тобто у нас була своєрідна кузня кадрів, ми багато кого виростили.
- Коли я будувала ресторани, то дуже багато вкладала в посуд, дизайн. В нас були шикарні арт-об'єкти, я працювала з художниками. Мене драйвили ці емоції, які отримували люди в закладах. Це було більше просто ніж класна їжа. Я будувала Lovemark.
Це як BMW. Це не тільки якість, а це і емоція. І мені також хотілося бути брендом, які будуть любити.
Заклад - це емоція ©. Джерело: instagram Юлії Міроненко
Хочу жити тільки в Україні
- 24 лютого дуже страшно було. Я не вірила взагалі, що таке можливо.
Єдине, в нас було попереднє рішення: якщо щось станеться, ми всі разом збираємось і їдемо.
Так і зробили. В перший же день нападу ми виїхали. Трохи побули в центральній Україні, потім переїхали на захід, а потім і за кордон. Мені були дуже лячно за дітей.
Але згодом повернулися в Україну. І я вважаю, що це правильно.
- Головний висновок війни: самі теплі, самі підтримуючі люди – це українці. І я хочу жити тільки в Україні.
Я побувала в багатьох країнах і раніше була впевнена, що обов'язково поживу ще десь. Але після широкомасштабного вторгнення зрозуміла, що хочу жити тільки тут, бути реалізована в Україні, допомагати українським жінкам, сама щось створювати, навчати, ділитися досвідом.
І якщо відкривати, то українські заклади за кордоном. А мій дім – він тут.
- Я навчилася радуватись маленьким крокам, маленьким успіхам. Раніше емоції викликало щось масштабне. От відкрила заклад, ресторан… Такого плану. А тепер навіть щось незначне відбувається, я це фіксую і радію.
Юлія та Юрій Мироненко і Кузьма Скрябін. Фото з сімейного архіву. Коллаж: "Бердянськ 24"
Сюрприз чоловікові на ювілей
- Коли чоловіку виповнювалося 50 років, хотіла зробити йому сюрприз, і не бачила інших ведучих вечора, окрім Кузьми Скрябіна. Я звернулась до його менеджерів. Мені відповіли, що на цю дату в Андрія вже є замовлення. Але я не здавалася, різними шляхами вийшла на нього і ми, зрештою, домовилися.
Він неймовірний був. Дуже щирий, дуже класний. Він просто Всесвіт. Такий прямолінійний. Я щаслива, що його знала.
- Святкування проходило в "Сан Ресорті", і ми не казали гостям, що буде Кузьма. Він стояв біля входу і просто всіх вітав. Гості не розуміли, заходили і одразу казали мені: "Там стоїть чувак, так на Скрябіна схожий". А я їм: "Та ладно, не може бути"…
Навіть, коли все розказали, не всі могли повірити – як це: Бердянськ, Скрябін. Він і співав, і танцював з нами, і шуткував. Потім гості просто благали його випустити їх з танцполу.
- Він попрохав мене розповісти буквально по пару речень про кожного присутнього на ювілеї. Я сказала, що той друг дитинства, з цим чоловік працює, і про всіх буквально якусь "ізюмінку". Думаю, нашо воно йому? Все одно ж не запам'ятає, там більше 20 людей.
А він запам'ятав все. І так це інтерпретував, про кожного так розповів під час вечора. Присутні в шоці були – звідки він це все знає?
Незабутній вечір. Андрій просто велика людина. Це така втрата для України.
До зустрічі в Бердянську. Джерело: instagram Юлії Мироненко
Ви пам'ятаєте як в Бердянську замерзало море?
- Коли у Франківську зустрічаю бердянців, балакаємо про те, як було класно вдома. Обов'язково згадуємо, як скучили за морем.
Хочеться риби, бичків хочеться. Раніше це ж була наша валюта. Якщо кудись їхали, то обов'язково брали з собою бички та ікру.
Тому і "Happy Place" у Франківську поруч з озером. Бо воно мені хоч трохи нагадує море. От зараз воно замерзло. Ви ж пам'ятаєте коли у нас в Бердянську замерзало море? Все місто тоді приходило до нього.
Я нещодавно була в Одесі. Я кайфонула. Я просто йшла вздовж моря, дивилась на ракушки і в мене сльози градом котилися. Напевне, всі бердянці – це люди моря. І саме через нього ти там жив і де б не був – завжди згадуєш море.
- Мої мрії пов'язані виключно з українським Бердянськом. Я хочу повернутися і одразу відкрити ресторан. Їх там дуже любили.
Мені хочеться повернутися в мирне життя, щоб ми всі були єдні і жили на своїй землі.
