Ми всі помилялися. Ми навіть не здогадувалися, на що здатен ворог
На початку фільму жінка питає в оператора: «гадаєте в дім не потраплять?» «Не потраплять», – відповідає їй голос за кадром. Через хвилину автор зізнається: «я помилявся». Пізніше, в сховищі, ця жінка розповість, що як тільки прийшла додому, почався обстріл.
Протягом всього фільму мене не покидала думка: цікаво, ці люди вижили? Вони відчайдушно хапалися за життя, боялися за своїх дітей, вірили, що Маріуполь встоїть.
Фільм показує, як війна оголює людську сутність. Експерти, політики, дипломати як один говорять, що все не так просто, що світ не чорно-білий. Але протягом півтори години я дивилася, як діє абсолютне зло. Як воно нищить донедавна щасливі долі.
«Я не хочу, щоб я помирала. Хочу, щоб це швидше закінчилося», – каже маленька дівчинка, яка, здається, подорослішала на 10 років за 1 день.
Російська пропаганда постійно спекулює дітьми. І те, що вони влаштовали в Маріуполі, за їх хворою уявою, теж заради дітей... Фото: "20 днів в Маріуполі"
Діти мають жити!
Я стримувала сльози допоки не побачила смерть 4-річної Євангеліни. Дитячі життя – найбільша втрата в цій війні. Не території, не стратегічні енергетичні та промислові об’єкти, не порти, а саме життя, особливо дитячі.
- Євангеліна – 4 роки;
- Ілля – 16 років;
- Кирило – 18 місяців;
- Ірина – загибла вагітна дівчина, її ненароджена дитина також померла.
Лише чотири людини скажете ви? Лише півтори години фільму, скажу вам я. Дуже хочу, щоб читач зупинився на цьому моменті, дозвольте оголосити хвилину мовчання за тими, хто вже ніколи не побачить мирне небо.
Загиблих в Маріуполі було не багато, їх було занадто багато для сприйняття здоровим глуздом.
Морг переповнений, тому лікарі зберігають тіла в підсобних приміщеннях. Лікар показує підвал, куди зносять тіла померлих. Серед них новонароджений. В голові питання: чому хоча б дітей не віддали батькам, щоб ті їх поховали? Діти не мають холонути в підвалі. Ніхто не має.
Кожен кадр фільму - це біль, це страждання, це негативна емоція. Так діє абсолютне зло, так вчиняє росія. Скріншот "20 днів в Маріуполі"
Десятки тіл померлих скидають в братські могили. Як мішки з картоплею вони важко падають. Ні, ні на дно ями, на інші пакети. Похорон без панахиди, без поминів і проводів в останню путь, без вінків і хреста. Без рідних. Без імен.
Фільм про привидів чи живих?
Поліціянт Володимир сказав, що кадри з пологового будинку змінять хід війни. Але мі всі знаємо, що нічого не змінилося.
Втім, правила земної кулі ніхто не скасовував. Смерть завжди іде паралельно з життям. В оточеному Маріуполі народжуються діти. Я радію. Але не покидають думки: чи вижили ці дитина та її мама? Де вони? Мені цікаво, я дивлюся на привидів чи живих?
Окупанти використали в Маріуполі військової техніки і бомб більше, ніж на озброєнні більшості країн світу. "Руській мір". Фото: "20 днів в Маріуполі"
Поліція розповідає людям, що перебувати в підвалах безпечно. Вони ще не знають…небезпечно всюди. Ми ще побачимо кадри зруйнованих вщент будинків, під завалами яких залишилися люди.
Пекло за 80 кілометрів від дому
Хтось у фільмі сказав, що війна загострює в людині погане та добре. Ми бачимо людей, які рятують своїх домашніх улюбленців. Ми бачимо людей, які грабують магазини. Побутова техніка, дитячі іграшки та косметика зникли з полиць магазинів, їх забрали до квартир, які, можливо, були знищені разом з награбованим через лічені години.
А може ці люди досі там, продали награбоване за рублі? Мене не покидає питання: яку частину мене міг би оголити жах війни? Чи хочу я пізнати себе такою?
Знімальна група вперше побачила танк з літерою "Z". Тим часом я згадую, як вперше побачила такий танк в Бердянську. Я радію, що моє місто не відчуло таких страждань як Маріуполь, що змогло надати прихисток тим, хто втік з того пекла. І водночас мені соромно за тишу в моєму місті. Поки ми відносно тихо спали вночі, за 80 кілометрів від нас було пекло.
Лікарня. Лікар. Без коментарів... Фото: "20 днів в Маріуполі"
Багато людей говорять, що морально не готові дивитися фільм, що не витримають ці кадри. Втім, ми забуваємо, що ці кадри стали чиїмось життям. Максимум, що ми можемо зробити, щоб підтримати цих людей, зрозуміти їх, стати ближче – це подивитися стрічку. Щоб нагадати собі те, про що забуваємо в буденних справах, побачити те, що так боїться визнати світ – Росія коїть геноцид українців.
