«Ніколи не хотіла жити в Києві». Історія бердянки та викладачки БДПУ Алли Мельничук 

Випадковість як стратегія виживання

Для Алли Мельничук евакуація з Запорізької області стала початком нового життя. На той момент офіційних гуманітарних коридорів фактично не існувало. Були лише чутки та небезпечні маршрути через заміновані посадки й поля. 

«Коли ми виїжджали, ще не існувало коридорів гуманітарних. Потім ми дізналися, що їх обстрілювали окремо, що це було дуже небезпечно, але ми не могли доєднатися до них, бо жодної інформації, навіть смс не можна було відправити», – згадує Алла.

Лише після прибуття на підконтрольну територію прийшло усвідомлення реальної небезпеки. Як з’ясувалося пізніше, ті колони, до яких Алла не змогла доєднатися через відсутність зв’язку, потрапляли під обстріли. 

«Я думаю, що нам дуже пощастило, тому що ми достатньо швидко змогли подолати весь цей маршрут. Ми не змушені були стояти, як багато людей, тижнями в чергах на блокпостах. », – розповідає вона.

Першим пунктом адаптації стало Запоріжжя. Саме там Алла вперше побачила мотиваційні плакати, які стали символом незламності. Життя в Запоріжжі трималося на міцних соціальних зв’язках. Друзі прийняли її миттєво, без жодних запитань. Це стало підтвердженням теорії соціального капіталу. Замість того, щоб зануритися в сум та горювання, вона вже на третій день після виїзду почала волонтерити. 

«Воно не відчувається тоді, як мені погано, тому що я корисна, я можу допомагати. Коли я потім озиралась навколо – скільки людей посилили у незнайомців. І це було по всій Україні», – каже Алла.

Тернопільське відкриття та київські виклики

Наступним етапом став Тернопіль. Раніше Алла ніколи не розглядала це місто для життя. Завдяки знайомствам у волонтерському середовищі, вона швидко знайшла роботу.

Для людини, яка втратила все, наявність плану на день стала формою психотерапії. Алла зауважує, що можливість ходити на роботу повертала відчуття контролю. 

«Це було про те, що життя налагоджується, що я можу щось контролювати. Треба встати в якийсь час, піти на роботу – хай вона була дуже умовною, в чужому офісі, з чужим ноутбуком, з чужими задачами, але в мене був план на день. І це була вже така перша моя перемога», – ділиться вона.

Переїзд до Києва став новим викликом. Столиця зустріла Аллу зовсім іншим ритмом. Алла зосереджена на тривалих прогулянках та вивченні свого району. 

«Київ дуже по-іншому на мене впливає, бо мені скоріше хочеться розслабитись, насолоджуватись тим, як там гарно. Для мене це такий досвід життя не в Києві, а в цьому мікрорайоні Києва. Сам Київ для мене ще поки що велика загадка. Можливо, він занадто великий, щоб так швидко інтегруватись, як це відбулось у Тернополі», – пояснює вона.

Університет як міст із Бердянськом

Попри фізичну відстань, Бердянськ залишається частиною щоденного життя Алли. Це можливо завдяки її роботі в Бердянському державному педагогічному університеті, на кафедра соціальної роботи та інклюзивної освіти. 

«На якомусь етапі я відчула, що Бердянськ віддаляється все далі і далі. Я почала розуміти, що забуваю назви закладів, які мені дуже подобалися, або забуваю назви вулиць, прізвища людей. І мені було потрібно якесь місце, щоб не розривати цей зв’язок. Університет став для мене цим місточком, де я можу зустрітися з колегами-викладачами та поспілкуватись про це разом», – розповідає жінка.

Освітній процес зараз адаптований до потреб часу. Алла з натхненням розповідає про студентів дорослого віку. Багато хто приходить на навчання за ваучерами від центру зайнятості. 

«Для мене це було дуже великим натхненням, що люди дорослого віку можуть прийти на навчання, навчитись новій професії. Особливо такі професії, як соціальна робота, де потрібно не просто навички і вміння, а потрібно ще вміти працювати з людьми, хотіти працювати з людьми», – наголошує викладачка.

Театр та соціальні зміни

Театральна діяльність Алли Мельничук заслуговує на окрему увагу. Вона вже понад десять років практикує форум-театр. Це дозволяє громадам пропрацьовувати конфлікти в ігровій формі. У такому форматі немає поділу на акторів та глядачів. 

«Для мене театр став цією опцією, де я можу прожити тілом якісь різні історії, відчути себе різними людьми, спробувати на себе різні сценарії приміряти. Для мене це етап катарсису», – зазначає вона.

Алла є співзасновницею Школи театру пригноблених. Робота менторкою дозволяє їй аналізувати, які проблеми найбільше турбують людей у різних регіонах. Крім форум-театру, вона використовує формат «театр-газета», що допомагає студентам розвивати критичне мислення. 

«Зараз дуже-дуже важливо для людей вчитись не довіряти новинам наосліп, а пробувати їх аналізувати, доповнювати ту інформацію, яку, можливо, не дають нам журналісти, критично дивитись навіть на повідомлення, які присилаються в соцмережах», – каже Алла.

Щоденна дисципліна тримає у формі

Аби залишатися в ресурсі, Алла розробила власну систему стійкості. Вона базується на простих і регулярних діях. Важливим елементом став біг. На початку вона виходила на стадіон навіть без спеціальної форми. 

«Я знала, що коли в мене стрес, я взула кросівки, а починала я зі звичайних кедів, і 5–10 хвилин на стадіоні знімали цю напругу. Це те, що підтримує організм і допомагає вивести стрес. Враховуючи, що стрес зараз впливає на мене дуже сильно, то для мене спорт став підтримкою», – радить Алла.

Окрім бігу, Алла регулярно здає кров. Цей ритуал раз на квартал став формою самодисципліни. 

«Я знаю, що раз на квартал я можу поділитись чимось цінним, тим, що може врятувати життя людей. І мене це підтримує решту 3-4 місяці до цього готуватись і залишатись здоровою, корисно харчуватися, займатися спортом, гуляти», – пояснює Алла. 

Також вона вигулює собак у притулках та готує обіди для тих, хто опинився в скруті.

Навіть прибирання в орендованій квартирі вона розглядає як структурування внутрішнього простору. 

«Прибирання – це такий процес, коли я віддаюсь цьому. Можливість контролювати цей процес, що я можу зробити тут чисто, я можу тут прибрати, я можу якісь речі передати далі», – додає вона. 

Усі ці маленькі кроки дозволяють їй бути опорою для інших. А спогад про бердянську набережну залишається незмінним світлом. 

«Набережна – це одне з улюблених місць, особливо восени, коли вже немає так багато туристів і виходять всі свої. Оця можливість ввечері купатись, коли сонце тільки сідає…». 

Саме це веде її вперед, до перемоги та повернення додому.