Дівчина продовжує боротися за чоловіка на мітингах
Коли почалася повномасштабна війна, чоловік Аліни Михальчук служив у 501-му батальйоні морської піхоти. З перших днів повномасштабного вторгнення він був під Маріуполем, разом із побратимами тримав оборону міста.
«Ми тоді жили без зв’язку, без світла, – пригадує Аліна. – 28 березня він ще подзвонив. А вже наступного дня, коли з’явився інтернет, я побачила пропущений дзвінок. Я дзвонила, але він вже не брав».
Пошуки будь-якої інформації перетворилися на нескінченні дні очікування, молитви й страху.
«Однокласниця чоловіка, яка була в Польщі, виклала відео, де показали, що хлопців із батальйону взяли в полон. Я одразу впізнала свого чоловіка на тому відео», – каже Аліна.
Суд у Донецьку і лист з Макіївки
У 2023 році через Червоний Хрест до матері полоненого прийшов перший лист. У ньому він писав, що живий і сподівається скоро повернутися додому. Згодом Аліна дізналася, що чоловіка судили в окупованому Донецьку й засудили до 23 років позбавлення волі.
«Його судили в Донецькому СІЗО. Потім перевели в Макіївку, а згодом у Кіровську колонію. Там уже не дозволяли побачень, дзвінків – тільки передачі», – розповідає дівчина.
Мати Аліниного чоловіка змогла побачити його двічі – кожного разу на три доби. Вона привозила передачі, збирала все можливе, аби син бодай трохи почув тепло з дому.
«Коли вона розказала мені, що він пережив, я не могла уявити. Він пройшов теракт в Оленівці, бачив усе на власні очі. Потім його перевели до Іванівської колонії, де били дуже жорстко. В нього вибиті зуби, перебиті ребра, дирка в спині», – каже Аліна.
За словами дівчини, чоловік розповідав, що окупанти змушували дивитися на фото родини й били щоразу, коли він підтверджував, що це його дружина чи батько.
«Коли мама побачила його в колонії, він важив 55 кілограмів при колишніх ста. Він просто виснажений», – додає Аліна.
«Я просто хотіла побачити його живого»
У певний момент Аліна вирішила, що має спробувати потрапити до чоловіка сама. Оформила закордонні паспорти, зібрала дітей і вирушила через Польщу та Мінськ до москви.
«Я їхала з вірою, що мене пропустять. Але коли приїхала в Шереметьєво, мене почали перевіряти – телефони, відбитки, допроси. І тоді я зрозуміла, що можу залишитися без дітей. Мене просто посадили на літак і відправили назад до Мінська. Це була величезна помилка, але я просто хотіла побачити його живого».
Тепер дівчина чекає кожної новини через волонтерів і родичів інших полонених. Каже, що її чоловіка постійно подають у списках на обмін, але поки безрезультатно.
«Ми передаємо запити, відповіді приходять, де зазначено, що робота ведеться. І на цьому все. Кожен раз, коли готується обмін, з’являється надія. І кожного разу вона обривається», – каже Аліна.
Діти не знають свого батька
Після виїзду з окупації Аліна жила в кількох областях, зрештою оселилася в Білій Церкві, де поруч парк, школа і спокійніше життя.
«Біла Церква невелике, але дуже гарне місто. Тут тихі люди, є парк Олександрія, атракціони для дітей. Мені тут спокійніше, але все одно я живу тільки очікуванням», – каже дівчина.
У Аліни двоє дітей. Доньці сім, сину – п’ять.
«Донька пам’ятає тата, бо їй тоді було три з половиною. А син знає його лише по фото. Коли показую фотографію, він знає, що це тато. Знає і те, що він в полоні. Я не приховую цього, бо якщо не скажу я, знайдеться хтось, хто скаже і це буде боляче для дітей».
«Я тримаюся лише заради дітей»
Аліна каже, що її нервова система не витримує постійного напруження. У неї бувають панічні атаки, безсоння, розпач.
«Можу плакати щоночі. Коли діти сплять, я гортаю новини і просто йдуть сльози. Я ніби справляюся, але водночас ні. Немає підтримки, немає рідних поруч. Ти 24 на 7 з дітьми – навіть не маєш часу просто вийти сама на прогулянку».
Дівчина отримує виплати за чоловіка, але не може на них купити житло для себе та дітей.
«Я не скаржуся, – каже вона. – Просто важко, коли навіть купити житло не можу без його підпису. За законом, без згоди чоловіка я не маю права оформити нерухомість».
Попри все, Аліна продовжує боротися. Вона бере участь у мітингах, тримає зв’язок із родинами полонених, пише листи, навіть коли не знає, чи вони дійдуть.
«Я дуже хочу повернутися до Бердянська. Там мій дім, там народилися мої діти, там усе рідне. Нехай це буде навіть через десять років, я все одно повернусь. Головне, щоб він теж повернувся додому».
Хоча час минає, а відповіді немає, Аліна не дозволяє собі зневіритися. Щоразу, коли з’являється найменша звістка з колонії, вона знову оживає.
Love 
Telegram 
Youtube 
TikTok 
Twitter 
RSS 
Google