Олександр розповів, що з початком повномасштабного вторгнення перед водіями постали нові завданнях. Їх допомога знадобилася в гарячих точках та на окупованих територіях.
- Я сказав – все зробимо. Поспілкувався з хлопцями, у нас вийшов "кістяк" з 15-20 водіїв, які не відмовили жодного разу. Ми, можна сказати, жили на підприємстві. У постійній готовності навіть вночі: за п'ять хвилин зібралися та поїхали. А це квиток в один кінець: ти або пан, або пропав. Ми знали, що можемо не повернутися. Але треба було забрати людей та вивезти їх в безпечне місце – згадує чоловік. У департаменті транспорту розповіли, що Олександр їздив і на Херсонщину, і на Харківщину, і на Донеччину, і на Сумщину. Разом з колегами-водіями бував на нулі та під прицілом зброї, двічі вибирався з оточення. Та найсильніше в пам’яті закарбувалася велика евакуація з-під Бердянська. - Кажу хлопцям: "Їдемо на окуповану територію. Я не знаю, як себе поведуть орки, що вони будуть робити. Можуть бути провокації. Хочете – їдьте, не хочете – ні". Всі сказали, що поїдуть, – ділиться Олександр.
Тоді зібралася велика колона – з різних автопідприємств Дніпра. Окупанти обшукували транспорт на кожному блокпосту, а заразом – крали солярку з бензовоза та їжу з пакунків з гуманітарною допомогою. Із усіма цими зупинками до Бердянська добиралися півтори доби. Тільки-но під’їхали до міста, побачили у порту стовп диму – наші захисники влучили десантний корабель окупантів.
- Я зрозумів, що це надовго. Ледве домовилися, аби ми перевантажили гуманітарну допомогу в швидкі, щоб вони заїхали в Бердянськ та вивантажили елементарне – дитяче харчування, підгузки, медикаменти. Коли кинули клич, що стоїть колона перед містом, вийшло стільки людей! Їм було все одно, що їх можуть розстріляти. Вони пішки до нас йшли зо 3-4 кілометри, все – аби виїхати. Ми намагалися забрати по максимуму. Тоді було близько 50 автобусів, на них ми вивезли десь 3,5 тисячі людей, – розповідає водій.
На зворотному шляху окупанти знов влаштували терор – через обшуки на кожному блокпосту колона стояла по кілька годин. А коли доїхала до Василівки, застрягла там на дві доби – без їжі та води. В кожному автобусі – десятки людей, серед них – матусі з немовлятами.
- Згодом підвезли воду та хліб. Більше нічого не було. Коли вже проїхали Василівку, було приємно їхати через наші блокпости. Співробітники поліції бачили нас і плакали. Ми зробили добру справу. Не за славою та не за грошима їхали, просто виконували свою роботу. Я ще з 2014 року на тимчасово окуповані території возив гуманітарні вантажі. Бачив, як там люди живуть. Тому одразу, коли сказали, що треба їхати, я не відмовляв. Возив, поки не призвали до армії, – каже Олександр.
Чоловік згадує, що було важко, коли стався приліт на їхню базу. Вони тоді перейшли на великі автобуси, навчилися їх ремонтувати, зібрали гарний колектив. Підприємство відновилося і зараз продовжує перевозити пасажирів.
Олександр із січня боронить рідну землю в лавах ЗСУ. Нещодавно отримав бойове поранення, тож зараз проходить реабілітацію. Потім він повернеться на фронт. Та водій зізнається, він дуже сумує за роботою.
