Бердянськ не зникає — він живе в наших серцях та нових містах

Цей особистий лист зачіпає глибокі почуття та ставить питання, які хвилюють багатьох бердянців у вигнанні. Ми зберегли зміст листа без змін, щоб передати щирість і справжні почуття автора.

Я хочу поділитись думками, які давно мене мучили. Непростими і, часом, дуже некрасивими. Але якщо вони є в моїй голові, то, можливо, є і в інших бердянців. Бо хто краще зможе зараз нас зрозуміти, як не ми самі?

Три роки марного очікування звільнення рідного міста роблять свою справу. Думки про дім і повернення туди стають все віддаленішими, туманнішими. А всі ці новини про можливі переговори, в яких за так «між іншим» згадують про пожертвування територіями в яких ТВІЙ ДІМ – розривають серце. 

То що робити – забути і йти далі чи продовжувати чекати на тебе?

У мене є друзі, які буквально відразу після виїзду – облаштувались в нових місцях. Нові роботи, нові квартири, нові друзі, нові життя. Вони живуть теперішнім і про Бердянськ згадують в минулому часі. Без болючих мрій про повернення.

У мене є друзі, які весь цей час лише в цьому минулому і живуть. Вони продовжують лише ті зв’язки, які забрали з дому, шукають роботи з колишніми колегами або лише в колишніх сферах, досі не дозволяють собі щось купити чи зробити, бо «нехай, вже вдома». 

Я ж застрягла десь посередині. Але – чи може бути ця середина?
Бо як будувати нове життя, при цьому тримаючись за старе?
І в той же час, як не зрадити свій дім, облаштовуючи новий?
Де ця середина? 

Але раптом я відчула, що, що б не робила і куди б не йшла – я не можу зрадити свій Бердянськ.
Бо я і є Бердянськ. Як і кожен з нас.

Завдяки кожному з нас – Бердянськ живе на Хрещатику і на Площі Ринок, ходить по Дерибасівській і підкорює Говерлу, ховається від сонця в Каліфорнії чи від дощу в Бремені.
І чим більше ми про нього говоримо – тим більшим і помітнішим стає Бердянськ.

Бо любов до нього – не якір, що гальмує, а маяк – що дає світло йти вперед. 
І можливо він колись таки приведе нас до рідного порогу.