«Коли твій сусід – окупант: історія бердянки, що лишилась вдома»

Всі імена наших героїв змінено задля їхньої безпеки.

Все своє життя Катерина провела в рідному селі під Бердянськом. Жінка знає тут кожну вуличку й кожного односельця. З кимось разом працювала, з кимось ділились новинами в магазині, а з кимось – жилапо-сусідству.

«Сусіди в селі – це особливі люди. Вони тут і за друзів, і за родичів. Разом і працюєш, і свята відзначаєш, і в горі вони перші підтримають. Звісно, якщо пощастить. Мені пощастило» – каже Катерина.

Вони з сусідами майже одночасно будували свої будинки, облаштовувались, водили дітей до школи, вечеряли разом. Але після окупації все змінилось.

«Сусідів забрали до себе діти, а я лишилась. І, мабуть, вперше відчула себе по-справжньому самотньою».

Катерина живе з літньою матір’ю. Чоловік давно помер, донька – за кордоном. Каже – кличе її до себе, але мати їхати навідріз відмовляється, а лишити її Катерина не може.

«Мама хворіє, сама не впорається, тому я вирішила лишитись. Та й хата, город, господарство – серце болить кидати. Думала ж – що все це ненадовго, треба лиш перечекати. Але вже сама не знаю чого чекаю. 
За ці роки наше село стало зовсім іншим. Хто виїхав, хто боїться зайвий раз виходити з дому. Особливо після чергового «шмону» думаєш: якщо прийшли до когось – значить хтось «здав». От ходи і думай хто».

Більшість часу Катерина проводить вдома, доглядає за господарством – і своїм, і сусідським.

«Ну як я можу покинути їх двір? Я знаю, як важко їм все це добро давалось, як вони за ним сумують. Якось так і звикла вже. Селом, звісно, ходили чутки, що всі пусті хати будуть «готувати до заселення», але нас це завжди оминало».

До певного моменту. 
Одного вечора до Катерини постукали. На порозі стояла незнайома жінка. На питання хто вона, жінка радісно повідомила, що прийшла кликати її в гості:

«Мы ваши новые соседи, заходите если что»…

Катерина каже, що так і застигла на порозі, навіть не пам’ятає, що відповіла і тихо повернулась до хати.
Через декілька днів ці «соседи» зникли. Чи їм щось не підійшло, чи на їхнє місце знайшли «поважніших» – цього Катерина вже не знає. 
Знає лише, що тепер половину її села «заселили».

«В мене зараз стан такий, як мабуть був на початку війни. Повний шок і ступор.
Огидно дивитись, як ці «освободітєлі» крадуть домівки наших людей, ще й вибирають, які їм кращі.
А ще – страшно. 
Бо одне діло знати, що вони десь там. І зовсім інше – коли вони за твоїм парканом. Чують кожне твоє слово, спостерігають за кожним кроком, все про тебе знають. 
І тепер коли буде черговий «шмон» – ти думатимеш, а може тебе «здали» сусіди, які захотіли і твою хату».

Ми часто говоримо про втрату дому, коли його залишаєш. 
Але є ще інша втрата – коли лишаєшся і щодня бачиш, як цей дім стає чужим. 
І ти не можеш ні поїхати, ні змиритись.
Та й як змиритись коли ворог тепер живе за твоїм парканом?