«Мені обіцяли, що в окупованому Бердянську я стану щасливою, але сталося навпаки». Історія бердянки, яка повернулася додому

У 2022 році я виїхала з окупованого Бердянська в перший же місяць – у березні. Одразу зрозуміла, що жити в таких умовах не зможу: під дулом автомата ворога, зі свавіллям та в постійному страху, що росіяни прийдуть додому. Серед рідних у Бердянську залишалася лише тітка, яка постійно просила мене збирати валізи та їхати.

І я зібрала.

Спочатку виїхала до батьків за кордон. Вони проживають у Польщі вже понад 10 років. Я разом із ними влаштувалася на фабрику зі збору речей. Так тривало понад рік, та згодом я почала відчувати, що фізична праця мене виснажує. У цей період зателефонувала подруга та запропонувала приїхати до Києва: в одній кав’ярні шукали баристу їй на зміну. Жити також запропонувала разом – я винаймала кімнату в її квартирі.

Минула зима далася мені непросто – через постійну темряву та холод. У будинку не було генератора, тож під час відключень не працював ліфт і зникала вода. Це неабияк ускладнювало та виснажувало життя.

Якось посеред робочого дня в мене стався нервовий зрив. Я втомилася стояти на ногах по 12 годин, усміхатися відвідувачам і після обстрілів робити вигляд, що все добре. Колектив був адекватним, але я просто втомилась.

Коли я згадую ту зиму, у мене сіпається око. Я не хотіла проживати це знову. Тієї ж зими мені написала знайома з окупації і почала розповідати, як добре вони живуть: обстрілів немає, натомість є вода, світло та багато вільних робочих місць.

Це звучало як план. І тоді я вперше подумала – я можу повернутися додому. Там уже є батьківське житло, де можна жити безкоштовно й не віддавати половину зарплати за оренду.

Я почала збирати інформацію про те, як можна повернутися. Зізнаюся, у той час я настільки втомилася від свого тодішнього життя, що щиро повірила, ніби в окупації мені дійсно буде краще. Я відчувала такий відчай і безпорадність, що почала шукати винних і злитися на весь світ, навіть на нашу державу. І цей емоційний стан завів мене надто далеко.

Я справді вірила, що там мені стане легше, але реальність виявилася інакшою. Я приїхала, мабуть, у найбільш невдалий час. Почалися обстріли, води і світла майже весь час немає, перебої зі зв’язком. А головне – життя під триколором. Таке існування виснажило мене за кілька місяців сильніше, ніж важка робота за кордоном чи блекаути в Україні. До того ж захворіла моя тітка, і тепер я живу з нею, допомагаю з побутом, доглядаю та вожу до лікарів. І вже знову почала думати про виїзд з окупації.

Усе це я розповідаю для того, щоб показати: немає нічого ганебного в тому, щоб зламатися під тиском війни та наробити помилок. Ми вперше проживаємо такий трагічний досвід і не маємо готових алгоритмів дій. Люди часто просто не бачать іншого виходу – тому хтось залишається, а хтось, шукаючи порятунку від виснаження, повертається. Але від себе все ж можу порадити: за можливістю, не повертайтеся сюди.

Жити під ворожим прапором, у постійному моральному тиску, набагато важче, ніж під обстрілами у своїй країні. Мені обіцяли тут гарне життя. Але це був обман. Не повторюйте моїх помилок.

Читайте також

«Я допомагав іншим, але не зміг вчасно допомогти собі». Історія хірурга з Бердянська