«Я допомагав іншим, але не зміг вчасно допомогти собі». Історія хірурга з Бердянська

Олександр (ім'я змінено) оперував поранених військових і цивільних. Він рятував життя, працюючи на межі можливостей. Тепер він рятує себе.

Я поїхав із Бердянська за кілька років до великої війни. У 2019-му перебрався до мегаполіса, влаштувався хірургом у приватну клініку – допоміг хороший друг.

Щоліта, на Різдво та Великдень ми з родиною їздили в рідне місто. Це була непорушна традиція. Мама мріяла, щоб ми завжди збиралися за столом великою сім’єю, і я роками докладав зусиль, аби ця мрія жила.

Тепер за тим столом нікому збиратися – всі роз’їхалися. Залишилися тільки батьки та бабуся з дідусем.

У мене, як у лікаря, не було часу ні на тугу за рідними, ні на усвідомлення масштабу нашої спільної трагедії. З першого дня повномасштабного вторгнення я з головою пішов у роботу. Часу не залишалося ні на родину, ні на роздуми. Я вирішив, що зараз моя місія – рятувати життя.

Через пів року я долучився до служби – оперував тяжкопоранених військових із найгарячіших точок. Жив далеко від сім’ї, у прифронтових містах. Так, я не сидів в окопах зі зброєю, але відчував, що на своєму місці. Хтось мусив рятувати наших хлопців і дівчат. Так минули кілька років – без вихідних і відпусток.

Згодом мене перевели в тил, де я продовжував оперувати військових і цивільних після російських обстрілів. Пізніше я нарешті повернувся до родини і зараз лікую переважно цивільних, багато з яких – також жертви цієї війни.

Я врятував сотні життів, але не зміг вберегти себе. Робота нон-стоп, постійний контакт із чужим болем, хронічний стрес – усе це зламало мене зсередини. Останньою краплею став приліт біля нашого будинку. Квартиру пошкодило, моя молодша дитина отримала поранення. А я в цей час був на чергуванні – рятував чужу дитину. І хоч із моїм сином зараз усе добре, я досі відчуваю провину.

Бо не був поруч. Бо не захистив.

Цей тягар почав мене розчавлювати. Керівництво клініки відправило мене у тривалу відпустку для відновлення. Фізичного – через проблеми з ногами від постійного стояння за операційним столом. І морального, де все набагато складніше.

У моїй історії немає моралі. Я просто хочу сказати, що сьогодні фронт проходить через кожного з нас. Військові, лікарі, волонтери, електрики, водії – ми всі тримаємо цей удар. Ми віддаємо своє фізичне та ментальне здоров’я, щоб вибороти майбутнє для країни та своїх дітей. Ми не просто безликі гвинтики в механізмі, ми і є цей механізм. І для того, щоб він працював далі, щоб ми могли боротися і рятувати інших, ми маємо навчитися вчасно рятувати себе.