«Мої жабри пересохли без моря, але гори тримають». Як подружжя пожежника та шоколатьє з Бердянська будує новий дім в Карпатах 

Родина намагалася залишатися вдома, доки є можливість нести службу. Точкою неповернення став прихід окупаційних військ безпосередньо до частини рятувальників.

«Ми трималися позиції – поки є служба, ми в Бердянську. Але до хлопців на роботу прийшли військові й прямо сказали переходити під прапор росії. Скласти присягу ворогу було неможливо. Бердянське ДПРЗ просто розформували, людей порозкидали. Тоді ми кинули все і виїхали в Запоріжжя», – пригадує подружжя. 

У Запоріжжі Юрій одразу став до строю. Анастасія знову спробувала повернутися до ремесла: чоловік профінансував закупівлю форм, пішли замовлення на веганські десерти від знайомих мам. Проте життя прифронтового міста швидко зруйнувало ілюзію стабільності. Місто накривали ракети та дрони, алгоритмів дій під час таких атак на той момент просто не існувало, а хлопці вчилися ліквідовувати небачені раніше наслідки прямо на ходу.

Рятувальні операції вимагали надлюдських зусиль. Найважчим чергуванням став виклик на розбитий промисловий завод, де довелося працювати на пожежних автодрабинах просто під час чергових ударів безпілотників.

«Хто каже, що рятувальники не бояться, – лукавить. Бояться всі. Але робиш кілька глибоких вдихів, апарат захисту дихання вмикається – і ти забуваєш про все, залишається лише пошук людей. Найстрашніше було бачити наслідки ударів С-300: завали, де людей буквально випалювало і на стінах лишалися тільки тіні. Навіть не могли порахувати кількість загиблих. І боляче знати, що за цим часто стояло наведення місцевих зрадників», – каже Юрій.

Аби тримати стрій і витримувати колосальний психологічний тиск, Юрій почав проводити регулярні силові тренування для бійців частини, а згодом до занять підтягнулися їхні дружини та діти. Фізична витривалість не раз рятувала хлопцям життя на викликах.

Остаточний злам у запорізькому побуті стався після прямих влучань у житловий сектор неподалік. Ракета буквально «склала» під’їзд дев’ятиповерхівки всього за два квартали від їхнього тимчасового помешкання. Вибуховою хвилею вибило вікна й у їхньому будинку. Анастасія тим часом пішла на курси з нутриціології та психології і поки Юрій тренував колег, жінка складала для них збалансовані меню.

Головною ж причиною шукати інше місце став стан маленького сина Добрині. Хлопчик почав важко реагувати на сирени та спалахи за вікном. Щоночі батьки хапали малого, вибігали у коридорі, розуміючи, що надійних укриттів поруч немає, а підвали розбитих панельних будинків часто ставали пастками.

Родина ухвалила рішення покинути Запоріжжя та поселилась в Карпатах, згодом, переїхали на постійне місце проживання в селище Люча, що на Франківщині. 

«Ми тоді роздумували: якщо раптом станеться найгірше – навіть ядерний удар, Карпати захистять. Тут є земля, вода, дрова, і можна вижити. Побратим Юри попереджав, що нормального під’їзду туди немає – лише вузька камениста смуга між обривом і горою. У першу зиму ми відкопували машину із заметів, а повз нас спокійно їхали сани, запряжені кіньми. Це виглядало як подорож у часі», – розповідає подружжя.

Місцеві гуцули спочатку ставилися до переселенців насторожено, називаючи їх «східниками», хоча бердянці не втомлювалися повторювати, що вони – люди з теплого півдня. Поступово дім наповнився сусідськими дітьми, а син Добриня знову почав усміхатися й швидко влився в місцеву ватагу.

Справжнім культурним відкриттям для родини стала гуцульська зимова Маланка, яка розбила уявлення сучасним Геловіном.

«Маланка настільки автентична, що Геловін просто відпочиває. І найголовніше – уся ця організована громада колядками та виставами збирала кошти на потреби ЗСУ», – зазначає подружжя.

Службу рятувальника Юрій не покинув: після пів року бюрократичних процедур, перепрописки та допомоги побратимів він перевівся до 4-го караулу міста Косів – під тим самим номером, що й у рідному Бердянську. Колеги прийняли нового бійця миттєво, одразу відгукнувшись на його пропозиції щодо спільних тренувань.

Але психологічна адаптація до мирного життя виявилася складною. Тиша в горах стояла така густа, що хоч сокирою рубай, проте звичка до постійної небезпеки продовжувала даватися взнаки. Звуки туристичних мотоциклів на лісових стежках здавалися наближенням дронів, а гуркіт літаків, що багаторазово відлунювали у міжгір’ях, змушував мимоволі шукати укриття.

Точкою опори стала земля і жива нитка з минулим – біля свого прикарпатського будинку Юрій висадив жолуді з останньої впалої гілки легендарного 700-річного запорізького дуба. Два саджанці вже впевнено тягнуться вгору.

Паралельно подружжя трансформувало давню бердянську мрію у власну справу – простір відновлення для втомлених від війни людей. Якщо колись вони прагнули вивозити людей до моря, то тепер ресурсом стали гори. Формат розділили навпіл. Юрій бере на себе тілесну роботу, ранкові руханки та швидкі підйоми, а Анастасія – спокійні піші терапевтичні прогулянки лісом, нутриціологію та зняття психологічних затисків, які накопичуються в плечах і шиї. Програму вже успішно випробували на родичах, навіть їхня 81-річна гостя без проблем подолала шість кілометрів підйому на місцеву вершину.

Попри спокій гірського життя, туга за домом на узбережжі лишається фоновим болем, з яким родина вчиться співіснувати, щоб не втрачати зв’язок із реальністю.

«Мої жабри зовсім пересохли без моря, води дуже бракує. Але ми відвертаємося від суму, бо він уповільнює і заганяє в глухий кут вічного очікування. Ми впевнені, що ворог відійде. Розуміємо: швидко повернутися не вдасться, бо окупанти залишать по собі суцільне замінування. Але українці вміють будувати й відновлювати з нуля. Тож, можливо, буде краще», – підсумовує подружжя.

Читайте також

«Усе б віддала, щоб повернутися». Історія бердянки про життя в Ірпіні, роботу в IT та залишений в окупації дім