«Усе б віддала, щоб повернутися». Історія бердянки про життя в Ірпіні, роботу в IT та залишений в окупації дім 

Офер за вісім годин до вторгнення

23 лютого 2022 року о восьмій вечора дівчина пройшла фінальну співбесіду й отримала омріяну робочу пропозицію. Тоді вона ще не підозрювала, що вже за вісім годин звичне життя обірветься вибухами.

Перший робочий день на новому проєкті настав лише через три тижні – його дівчина провела вже на Прикарпатті, у Калуші, куди довелося евакуюватися від бойових дій. Попри хаос перших тижнів повномасштабного вторгнення, їй вдалося втриматися в професії та продовжити кар’єрний шлях в IT-сфері.

«Девопси помруть останніми». Оптимізація серверів та міфи про ШІ

За освітою дівчина – випускниця Харківського авіаційного інституту, де здобула ступінь бакалавра з комп’ютерної інженерії, а зараз завершує магістратуру за напрямом «Кібербезпека». Хоча первинна спеціальність передбачала роботу апаратного розробника – програмування мікросхем і плат, вона обрала напрямок DevOps.

Свою роботу фахівчиня пояснює просто, вона відповідає за те, щоб створені програмістами сайти та сервіси ставали доступними користувачам у мережі, а бізнес не переплачував за оренду серверних потужностей. Коли вдень навантаження на сервіс зростає – підключаються потужні сервери, а вночі потужність зменшується заради економії. Найбільше задоволення їй приносить написання скриптів, які автоматизують щоденну рутину.

«Ти один раз усе налаштував, система працює сама, а ти сидиш і переглядаєш рілзи в соцмережах. А от коли щось падає посеред ночі й потрібно терміново все лагодити – це суматоха, яку ніхто не любить».

Дівчина переконана, що попри активний розвиток штучного інтелекту, технічні фахівці її профілю залишатимуться затребуваними.

«Зараз багато говорять, що ШІ забере роботу в айтівців, але девопси помруть останніми, бо комусь треба створювати оточення під ці системи та робити їх доступними в інтернеті».

Водночас вона наголошує, що IT відкрите не лише для технарів. У її міжнародній команді працюють спеціалісти з усього світу, наприклад, технічний комунікатор із Чилі, який не пише код, проте структурує результати мітингів для замовників завдяки відмінній англійській та розумінню роботи з нейромережами.

Харківська спільнота та переїзд до Ірпеня

Півтора року тому новим домом для дівчини став Ірпінь. Рішення переїхати саме сюди виникло завдяки друзям зі студентських часів. Близько двох десятків випускників ХАІ, які опинилися в Київській області, гуртувалися разом і активно радили місто одне одному. Квартиру орендували дистанційно, надіславши завдаток лише за фотографіями від рієлтора.

Для них Ірпінь швидко став «маленьким Харковом» завдяки охайності, чистоті та великій кількості доглянутих парків. Водночас дівчина помічає й труднощі, спричинені перенаселенням і хаотичною забудовою, місту гостро бракує шкіл, дитячих садочків та місць для паркування.

Окреме місце в її серці посідає сам Харків, де минули безтурботні студентські роки. Вона з особливим захопленням згадує незламність харківських комунальників: попри постійні обстріли та удари керованими авіабомбами чи дронами, наслідки прильотів у місті ліквідують майже миттєво – вирви на дорогах засипають і асфальтують уже за добу, а вибиті шибки закривають за лічені хвилини.

Спогади про Бердянськ

Попри те, що дівчина повністю облаштувала побут на Київщині та має можливість працювати віддалено, її постійно тягне додому – до рідного Бердянська. Якщо до повномасштабного вторгнення, ще у 2019 році, рідне місто здавалося затісним і хотілося побачити світ, то зараз пріоритети кардинально змінилися.

«Зараз я б усе віддала, щоб повернутися. З віддаленою роботою це взагалі не було б проблемою. Мені не вистачає нашого узбережжя, простору і навіть простих щоденних дрібниць, наприклад, нашого ринку, де на вагу можна було взяти звичайне необсмажене насіння для птахів».

З теплом вона згадує літо після випускного в 11 класі, коли вони з однокласниками щодня відкривали нові пляжі, поїздки велосипедом із Військового містечка до ДЮСШ. Отримавши права у 18 років, вона збирала повне авто друзів і їздила купатися на безлюдні пляжі Новопетрівки, де не було натовпів відпочивальників і заторів, які зараз так втомлюють у великих містах.

Сьогодні найближчі люди та друзі дівчини виїхали з тимчасово окупованого Бердянська, хоча в місті досі залишаються далекі родичі й знайомі. Головним джерелом новин з дому залишається мама, яка щодня відстежує ситуацію та першою повідомляє про успішні прильоти українських дронів по військових об’єктах окупантів.

Попри те, що рідні в безпеці, для дівчини залишається одна незагоєна рана – матеріальні спогади про дитинство та юність.

«У Бердянську залишився мій єдиний важливий тягар – дитячі фотоальбоми. Коли ми приїжджаємо до хлопця на Полтавщину, він показує знімки, де він маленький, як він ріс. А я не можу показати свої, і від цього дуже боляче всередині. Я просто чекаю, коли з’явиться змога передати ці альбоми сюди. У нас є шанс зберегти бодай частину нашого минулого життя, і це дає надію рухатися далі».