Життя в окупованому Бердянську та навколишніх селах — це не лише відсутність світла, води й нормального зв’язку. Це ще й постійна невизначеність, страх сказати зайве слово, занепад звичного побуту та поступове звикання до того, що колись здавалося неможливим. Катерина живе в одному із сіл поблизу Бердянська. У своєму листі вона розповідає про повсякденність, у якій навіть найпростіші людські потреби перетворилися на мрії.
Лист Катерини
Життя, у якому мрії стали дуже маленькими
Ми вже давно не рахуємо дні без світла й води. Напевно, просто перестали. Бо який сенс рахувати, якщо не знаєш, коли все це закінчиться?
Іноді я думаю, що ми живемо як кроти. Сидимо в темряві, чекаємо на світло, намагаємося зловити бодай якийсь сигнал мобільного зв’язку, шукаємо можливість зарядити телефони. Радіємо, якщо вдається вчасно підзарядитися в магазині на сусідній вулиці або додзвонитися рідним.
Колись ми мріяли про подорожі, нові покупки, зустрічі з рідними. Тепер наші мрії стали до смішного простими. Щоб був інтернет. Щоб можна було нормально помитися. Щоб не зіпсувалися продукти. Щоб телефон не розрядився саме тоді, коли з’явиться зв’язок.
Вони ніби вдерлися навіть у наші мрії й змусили мріяти про речі, на які раніше ми майже не звертали уваги.
Ми так втомилися від темряви й тиші, що, здається, почали сприймати їх як норму. Іноді навіть легше змиритися з ними, ніж згадувати, що колись усе було інакше. Що можна було просто відкрити кран, увімкнути світло, зателефонувати близьким і не думати про те, чи вдасться це зробити завтра.
Коли хворіти страшніше, ніж зазвичай
Окрема історія — медицина. Точніше, те, що від неї залишилося.
Тут страшно захворіти. Ти не знаєш, чи зможеш отримати потрібну допомогу, чи знайдуться необхідні ліки, чи буде кому тебе лікувати. Іноді складається враження, що одужання — це просто лотерея.
Раніше, коли хтось хворів, ми думали, до якого лікаря звернутися, де здати аналізи, як швидше потрапити на прийом. Тепер перше запитання — чи взагалі є можливість отримати хоч якусь допомогу.
І це стосується не лише медицини. Зник звичний побут, погіршилась якість продуктів, стає дедалі менше можливостей просто нормально жити.
Ми поступово звикаємо до того, що раніше назвали б неприйнятними умовами. До того, що багато речей недоступні. До постійного очікування й невизначеності.
Іноді мені страшно від самої думки, наскільки сильно змінилося наше життя і як швидко ми навчилися пристосовуватися до того, чого ніколи не хотіли б для себе.
Найстрашніше — це тиша
Але є ще одне, до чого неможливо звикнути, хоча ми, здається, і до цього вже звикаємо. Це тиша між людьми.
У місті більше немає того життя, яке ми пам’ятаємо: свят, концертів, танців, веселих компаній на вулицях. Немає звичного відчуття, що люди просто живуть, зустрічаються, сміються, будують плани.
У селах усе ще тихіше. Але ця тиша не про спокій.
Ти дедалі менше знаєш, кому можна довіряти. Постійно мусиш бути насторожі, стежити за словами, думати, що і кому говориш. Бо кожне слово, сказане не там або не тій людині, може обернутися серйозними наслідками.
Найбезпечніше — мовчати. І ти мовчиш.
До сусідів час від часу навідуються з обшуками й перевірками. Хтось регулярно скаржиться в комендатуру — то на самих сусідів, то на їхнього сина, який перебуває на підконтрольній Україні території.
Сусід майже перестав виходити зі свого двору. А Валя тепер лише мовчки киває у відповідь на привітання й одразу відводить налякані очі.
І ти не знаєш, що сказати. Не тому, що немає слів, а тому, що будь-які слова можуть бути зайвими.
Ми ніби продовжуємо жити поруч, але дедалі менше знаємо одне про одного. Іноді здається, що страх відгородив людей сильніше за будь-які паркани.
Найстрашніше — звикнути
Я боюся думати про те, як ми докотилися до такого життя. Від безсилля іноді хочеться просто кричати.
Знову наближається зима. Про неї багато говорять, і, звісно, ми думаємо, як переживемо холод, що буде зі світлом, водою, опаленням. Чого чекати цього разу і до чого доведеться пристосовуватися.
Але нещодавно я усвідомила одну страшну річ.
Ця зима буде особливою не лише через побутові труднощі. А тому, що ми вже починаємо розуміти: це не якась тимчасова пригода, після якої можна буде просто повернутися до звичного життя. Це наше життя.
Ми навчилися жити без багатьох речей, які колись вважали звичайними. Навчилися мовчати, чекати, економити, обходитися найменшим. Навіть наші мрії стали іншими.
І від цього усвідомлення страшніше, ніж від самої темряви за вікном.
Бо я не хочу, щоб це стало нормою.
Я хочу прокинутися й зрозуміти, що все це було лише страшним сном.
І що ми знову можемо просто жити.






