Я не хочу бути стійкою. Я просто хочу додому

Але що насправді стоїть за цими словами? І чи завжди люди, які проходять цей шлях,хочуть називати себе сильними? Бердянка Тетяна розмірковує про ціну цієї стійкості й про те, чого насправді хочеться людині, яка втратила дім.

Лист Тетяни

Я вже звикла не чекати на допомогу й розраховувати лише на себе. Останні роки змусили нас стати дуже сильними. Але чи та це сила, якою хочеться пишатися?

Коли я почула про ініціативу запровадити День стійкості ВПО, замислилася: а що ж таке ця наша стійкість? І скільки всього ховається за красивим словом?

Про переселенців зазвичай говорять у двох випадках: або як про статистику, або як про успішні приклади тих, хто зміг відновитися, відбудувати бізнес, знайти нову роботу, продовжити свою справу в іншому місті.

Такі історії справді надихають. Вони дають надію і показують, що після втрати можна знайти сили рухатися далі.

Мабуть, саме з них і складається образ стійкого переселенця — людини, якій під силу будь-які життєві виклики. Яка не опускає рук, швидко адаптується, знаходить можливості й обов’язково дає собі раду.

Щоправда, є й інші переселенці. Ті, хто ледь зводить кінці з кінцями, щомісяця переживає, чи вистачить грошей на оренду, хто не знайшов роботи за фахом або так і не зміг відновити те, що мав до війни. Ті, хто просто живе день за днем і намагається втриматися на плаву.

І перші, і другі — сильні. Але ця сила має надто високу ціну.
І жодна стійкість не здатна компенсувати того, що всі ми втратили.

Моя особиста історія

Після виїзду з Бердянська я переїжджала близько десяти разів.

Спочатку нова робота вимагала постійних відряджень. Потім виявилося, що дітям не підходить клімат, і довелося знову шукати інше місце для життя.

За ці роки ми розійшлися з чоловіком. Розгубилися майже всі старі друзі. У будинку моїх батьків тепер живуть «новиє жітєлі». А я навіть не можу провідати їхні могили.

Я працювала на заводі. Навчилась кермувати і отримала водійські права, вмію швидко збирати речі, обходитися найменшим, багато працювати й мало спати. Звикла до того, що плани можуть змінитися будь-якої миті, а розраховувати найчастіше доводиться тільки на себе.

Що ж, мабуть, я дійсно стала сильною. Навчилася справлятися з тим, чого раніше навіть не могла уявити.

Про нашу стійкість

Знаєте, стійкість — красиве слово, поки не доводиться жити в ній щодня.

Коли ти не обираєш бути сильною, а просто не маєш іншого виходу. Коли не можеш дозволити собі розгубитися, бо треба вирішувати, де жити, за що платити, як влаштувати дітей, де знайти роботу і що робити далі.

Коли навіть відпочинок перетворюється на розкіш, бо всередині постійно живе відчуття, що не можна розслаблятися. Треба бути готовою до наступного переїзду, наступної проблеми, наступного випробування.

Іноді мені здається, що від переселенців уже ніби очікують цієї стійкості. Щоб ми швидко адаптувалися, знайшли роботу, інтегрувалися, не втрачали оптимізму, були вдячними за допомогу й не надто багато скаржилися.

Але ж ми не обирали цей досвід. Не планували ставати сильнішими саме такою ціною.

Я не хочу, щоб мої переїзди, втрати й вимушені рішення ставали доказами моєї незламності. Не хочу, щоб здатність виживати в будь-яких умовах сприймалася як щось само собою зрозуміле.

Чого я насправді хочу

Усі ці свої суперсили я б без вагань віддала за одну можливість повернутися додому.

Відкрити двері власним ключем.

Заварити чай із бергамотом в улюбленій чашці. Побачити знайомі речі на своїх місцях.

Видихнути. І знати, що завтра мені не доведеться знову збирати життя в коробки.

Не шукати нову квартиру. Не звикати до чужих стін. Не пояснювати, звідки я і чому опинилася тут.

Просто жити.

Мені не потрібне звання найстійкішої переселенки. Я не хочу бути символом незламності й не хочу, щоб моє життя вимірювали кількістю випробувань, які я змогла витримати.

Я просто хочу знову відчути, що таке дім. І знати, що в мене є місце, куди я завжди можу повернутися.

Читайте також

«Я не хочу вірити, що так буде завжди». Історія бердянця, який потрапив у пастку окупації