21-річна магістрантка психології Вероніка, яка через окупацію Бердянська вже понад чотири роки не бачила рідних, розповіла про подолання особистих криз та навчання під щоденними обстрілами Запоріжжя. Про вибір професії, втрачені сімейні архіви та дієві інструменти для збереження ментального здоров'я в умовах війни – читайте в нашому матеріалі.
«Я хочу допомагати іншим»
Початок повномасштабного вторгнення Вероніка зустріла в Запоріжжі, куди переїхала на навчання ще до 2022 року. Її шлях до фаху психолога розпочався зі спроби здобути професію вихователя, однак згодом дівчина вступила на психолога. Головним поштовхом став власний досвід проходження індивідуальної психотерапії та важке дитинство.
«В одинадцять років мене мама покинула з півторарічним братом і не повернулась. Нас забрали до притулку, і потім вже з притулку забрала прийомна сім’я», – розповідає Вероніка.
Рідного батька в неї не було, а матір залишилася в Бердянську, де перебуває й досі. Попри те, що дівчина знає її місцеперебування, жодних пояснень чи контактів через роки так і не відбулося.
«У мене було таке складне життя, і коли я почала займатися саме з психологом, то зрозуміла, що також хочу допомагати іншим. Моя історія, я маю надію, також допоможе іншим людям».
Робота з підлітками та професійне табу – травма покинутості
У майбутній практиці Вероніка планує зосередитися на роботі з підлітками. Цей віковий період вона вважає найбільш вразливим до криз, булінгу та браку довіри у стосунках із батьками.
«В мене саме лежить душа до підлітків. Це такий період, коли ти ще і не доросла, і не дитина. Ти стикаєшся з такими проблемами, як нерозуміння батьків, булінг у школі, і більшість підлітків не може ні з ким поділитися своїми переживаннями».
Водночас студентка тверезо оцінює власні професійні обмеження. Вона наголошує, що не братиме в роботу клієнтів із запитами, які резонують із її власним непрожитим досвідом.
«Найскладнішими для мене все ж таки залишаються запити щодо травми покинутості. Моя травма ще не пропрацьована. Якщо люди звертатимуться до мене з цим, то я поки що не зможу їх консультувати».
Говорячи про суспільний попит на послуги психологів, Вероніка зазначає, що стигматизація поступово зменшується. Вона підкреслює, що після війни потреба у фахівцях лише зростатиме через скоєні країною-агресором воєнні злочини та накопичений колективний стрес. При цьому окремої університетської спеціалізації з військової психології у виші наразі немає – таку кваліфікацію фахівці здебільшого здобувають на профільних курсах.
Запоріжжя під прицілом дронів – антидронові сітки та гнучкість психіки
Навчання Вероніки проходить дистанційно, проте саме життя зосереджене в прифронтовому обласному центрі. Дівчина живе в центральній частині міста біля річки Дніпро – саме цим коридором ворог часто запускає боєприпаси.
«Я живу біля річки Дніпро, і ці «шахеди» завжди пролітають. Це дуже чутно. Але наша психіка така гнучка, вона завжди адаптується до всілякого трешу, який би не був у нашому житті», – констатує дівчина.
Попри загрози, місто продовжує функціонувати – відкриваються нові заклади харчування, проводяться заходи для молоді. Проте безпекова ситуація стрімко змінюється через застосування росіянами ударних FPV-дронів по цивільній інфраструктурі.
«Ситуація загострюється. Якщо минулого року я могла спокійно їздити в деякі райони міста, то зараз я вже не поїду туди, бо знаю, що там постійно літають FPV і там неможливо знаходитись. У нас вже на мостах повісили сітки проти FPV і в деяких районах міста».
Попри щоденні пересування містом, Вероніка замислюється про релокацію. Проте варіант виїзду на захід країни вона відкидає через високу вартість оренди житла.
«Не дуже хочеться їхати на західну Україну, бо там більші ціни на проживання. А в центрі країни спокійніше і менші ціни. Яке саме місто – ще не знаю, але точно знаю, що це буде центр».
Мовне середовище
Перебуваючи в Запоріжжі, студентка фіксує поступові зміни в мовному середовищі, але більшість населення досі послуговується російською мовою у побуті.
«У Запоріжжі набагато більше стало людей, які розмовляють українською, але все ж таки це навіть не 50 на 50. Напевно, 80 на 20 – 80 відсотків розмовляють російською мовою, 20 – українською».
Сама Вероніка зазначає, що з розумінням ставиться до складнощів переходу на державну мову та категорично не підтримує мовне засудження.
«Я не проти, я нікого не засуджую. Це важко. Я сама розумію, як важко переходити, коли ти все життя розмовляв російською і в тебе всі спогади з того часу. Для тебе це було нормою, і тут треба різко переходити».
Втрачений Бердянськ – зниклі фотоархіви та втрачені надії
Одним із найболючіших наслідків окупації для неї є втрата доступу до матеріальної пам’яті.
«У мене залишилося багато фотографій з дитинства, і взагалі родичів там дуже багато. В мене є на руках тільки штук десять, напевно, а все решта залишилося там», – говорить дівчина.
Через це виникає суб’єктивне відчуття втрати власного минулого.
«Коли мій хлопець показує фотографії: «Я от в Криму був, я там-то й там-то», я розумію, що нічого не можу показати, тільки розповідати на словах. І це дуже сумно».
Найяскравіші спогади про Бердянськ у дівчини пов’язані з узбережжям: пам’ятник бичку-годувальнику, рибалки, захід сонця та туристичний катер. Проте оцінка перспективи повернення додому з часом стає дедалі стриманішою.
«Наразі я вже не можу сказати, що я повернусь в Бердянськ. Два роки тому я могла б це сказати, а зараз надія вже згасає. Але все ж таки дуже хочеться продовжувати надіятися, хоч я і думаю, що це майже неможливо».
Як зберегти ментальне здоров’я – особистий протокол і порада переселенцям
Основними опорами для дівчини залишаються регулярні дзвінки батькам, арттерапевтичні заняття, робота на городі для відволікання від тривожних думок, медитації для подолання безсоння та щоденник емоцій.
«Зараз я веду щоденник емоцій, і потім ми з терапевтом обговорюємо записи. Це корисно, бо ти можеш відслідковувати, коли, на що і як саме реагуєш. І обов’язково рекомендую спорт. Коли людина сидить на місці, думок стає більше, зростає тривога. Фізичне навантаження вивільняє ці емоції, і стає набагато легше».
Землякам-бердянцям, у яких опускаються руки через затяжну окупацію рідного міста, майбутня психологиня радить створювати локальні ком’юніті.
«Можна зібратися з бердянцями, створити якусь спільноту і постійно ділитися своїми спогадами, обговорювати власні думки. Мені здається, що колективна травма набагато легше переживається саме в такому форматі».
Love 
Instagram 
Viber 
Youtube 
TikTok 
WhatsApp 
Twitter 
RSS