«Ніколи не думала, що від смаку теплого хліба я розплачуся»: уродженка Бердянська знайшла прихисток у місті Болград

Тетяна Жужукова – мати двох дітей, співачка та культурна діячка міста Бердянськ, вимушена була полишити рідний дім та тікати до Болграда через російську окупацію. Ця історія про порятунок жінки та її доньок більше схожа на оповідання для добірки оповідань, але, на жаль, це реальність. Та реальність, яку подарував українцям «руській мир». Розповідає Бессарабія.UA

Ракети знищили плани мешканців Бердянська

Тетяна народилася та виросла у Бердянську, вийшла заміж, народила двох дітей Ніку та Анастасію. В цьому місті її життя, улюблена робота у міському Будинку культури, друзі, мати та старенька бабуся.

Фото: Бессарабія.UA

Жінка планувала 25 лютого 2022 року яскраво відмітити свою дебютну режисерську постановку мюзиклу «Ліберті», але почалась війна і все змінилося.

«Цю мить я не забуду, помирати буду – пам’ятатиму, мов це було вчора. Я пізно пішла спати, бо працювала, через декілька днів у мене мала бути прем’єра. Рано вранці східна частина міста засвітилася світлом вогню від пожеж, почали роздаватися гучні вибухи, задзвеніло скло у вікнах», – згадує той день Тетяна.

Далі події розгорталися зі швидкістю блискавки. Хто міг, той біг з міста, на машинах чи пішки, хапаючи з будинку тільки саме необхідне. Тетяна не могла так зробити, бо її чоловік на той час був на бойовому завданні, мати лежала у лікарні. На руках у нашої героїні були дві дитини та старенька бабуся. Тетяна вирішила перечекати.

Поступово сусіди згуртувалися, відчинили підвал сусіднього будинку та стали під час обстрілів спускатися до нього. А потім – місто зайняли російські військові.

Фото: Бессарабія.UA

«Мені було неймовірно страшно. Все як уві сні. Я зібрала валізу речей, документів, якусь їжу… (розповідь жінки перервали сльози – авт.), але лишити місто вже було неможливо. Все… Вони були скрізь. Вони стріляли ввечері у вікна, якщо хтось вмикав світло… Я все думала, зараз я прокинуся, це сон, це сон, але, на жаль, це було по-справжньому», – стримуючи тяжкі спогади, каже Тетяна Жужукова.

Пізніше почалися труднощі з електрикою та харчами. Жінка прокидалася о п’ятій ранку, щоб зайняти чергу в магазині. Інколи треба було стояти декілька годин на холоді, бо це був лютий, заради лише буханки хліба.

«У будинку ми з’їли все. Закрутки, варення, ікру кабачкову – все. Я спромоглася купити хліб – одну буханку. Я несла його додому, він ще був теплий. По дорозі відщипнула шматочок і від його смаку розплакалася, вперше від початку цього кошмару», – розповідає Тетяна.

«Бабуню, ну швидше, ну, будь ласка!»

«Коли звучала сирена, відразу починалися вибухи, до сховища (підвал сусіднього будинку – прим ред.) бігти нам було недалеко. Я швидко вдягала доньок і ми бігли, з усіх сил, так швидко, як тільки можна, але це я могла, це могли дівчатка, але не моя бабуся із ревматоїдним артритом. Я благала її: «Бабуню, ну швидше, ну, будь ласка…», – Тетяна замовчала, і наша розмова продовжилася лише через декілька хвилин.

Фото: Бессарабія.UA

Люди обжили підвал, зробивши з нього укриття. Іноді у ньому вони залишалися на декілька діб. Таке життя для Тетяни тривало до середини березня. Потім її чоловік через велике коло людей дізнався, що можна виїхати із Бердянська.

Тетяна зібрала доньок, але вдома залишилися матір та бабуся. Старенька не змогла б пережити такий переїзд.

Люди вимушені втікати із рідного будинку

Людей на свій ризик з Бердянська вивозили водії маршруток. На кожному блокпості росіяни виганяли всіх з автівки та нишпорили по речах. Особливо тяжко було чоловікам, їх роздягали, викидали речі, тримали під прицілом автоматів, ображали, погрожували.

«Не можна таке говорити… але так, ми платили … на кожному блокпосту цих пі….в ми давали їм гроші, щоб вони нас відпустили», – згадує жінка.

Через добу люди дісталися Запоріжжя, за словами Тетяни, коли на черговому блокпосту до салону автобуса зайшов чоловік і привітався українською – люди заплакали, навіть чоловіки. Так всі одразу зрозуміли, що вони дісталися до території підконтрольній Україні.

За допомогою волонтерів Тетяна разом із доньками дісталася до Болграда, бо саме звідси родом її чоловік. Тут вона знайшла житло та роботу у місцевому КЗ «Центр культури та дозвілля», як і до війни жінка вийшла на сцену, але вже зовсім з іншими піснями.

Болград – новий дім

«Болград – тепло мене зустрів. Звідси мій чоловік (колишній, ми розлучилися) тут у мене є знайомі, та його родичі, які мені дуже допомагають, я тут не сама. І тут спокійно.., це найголовніше для мене», – каже Тетяна.

Вона вирішила не виїжджати з України, тому що має роботу, діти ходять до школи, всі вони у безпеці та стабільності. Крім того, так зручніше спілкуватися дітям з їх батьком, який зараз захищає Україну та своїх дівчаток від ворога.

Ми спитали про що мріє Тетяна, щоб вона хотіла понад усе, і жінка просто приголомшила нас своєю відповіддю й ми не змогли продовжити спілкування через емоції…

Фото: Бессарабія.UA

«Я понад усе на світі хочу обійняти свою маму! Я хочу тримати її в обіймах, поки руки не заболять! І питати у неї: «ЯК ТИ, МАМО, як ти?» – каже Тетяна.

***

Це сумна й правдива історія. Війна зруйнувала багато життів. Тетяна Жужукова, як й тисячі інших незнайомих нам жінок, знайшла у собі сили та врятувала себе й дітей – це характер, це незламність, це стане основою нашої Перемоги та Волі!