Валерія Бучаста та Юрій Кочубей стали рестораторами під час великої війни. Вже рік переселенці з півдня пропагують українську кухню, любов до рідної країни та її традицій. Як започаткувати бізнес з нуля в чужому місті «Бердянськ 24» розповіла співвласниця ресторану Валерія.
«Виїжджала з думкою, що зможу допомагати батькам»
Бердянці Валерія та Юрій почали зустрічатися напередодні повномасштабного вторгнення. Вона зробила ремонт у будинку та мала власну SMM агенцію, а він відкрив свій заклад. Втім 24 лютого пара все покинула та виїхала з Бердянська.
«Це була така спонтанна історія, ми думали їхати, не їхати, мабуть, як і всі. У нас є друг, який підштовхнув нас виїхати. Ми сіли в машину, взяли Юріну маму і поїхали. Було багато пліток, чуток, що танки їдуть на Бердянськ, що ми не встигнемо та ще багато чого. Я виїжджала з однією думкою, що якщо місто окупують і не буде роботи, то я хоча б зможу працювати десь, де буде вільна територія, зможу допомагати батькам», – згадала Валерія.
Дівчина розповіла, що знайти житло було майже нереально, на дорогах були великі затори, адже всі рушали на захід країни. Пара теж обрала цей напрямок. Не знайшовши вдачі у Львові Валерія з Юрієм поїхали до Івано-Франківська. Дівчина зізнається, що одразу місто видалось їй зовсім непривітним.
«Коли приїхали, тут зовсім не було людей на вулицях, все сіре, було дуже холодно, я думала, Боже, куди ми приїхали? Але навесні все розквітло, ми почали більше ходити й Івано-Франківськ відкрився зовсім з іншої сторони», – розповіла переселенка.
Ресторан на заводі
Власний заклад бердянці відкрили рік тому, назвали його характерно «Про українське». Ресторан знаходиться на території колишнього заводу, який переоблаштували під інноваційний центр з майстернями, конференц-залами, магазинами, офісами та фудкортом.
«Ми коли переїхали, то гуляючи повз «Промприлад», де зараз знаходимося, побачили потенціал, нам дуже сподобалось це місце. Це великий завод, який реконструювали коштом інвестицій звичайних мешканців Івана-Франківська та частково грантів. Це місце як маленьке місто. Нам розказали, що на першому поверсі мають відкрити фудмаркет. Ми були зацікавлені в тому, щоб попрацювати та створити щось в цьому проєкті», – розповіла Валерія.
У Бердянську Юрій займався кальянами та напередодні вторгнення відкрив власний заклад. Цей досвід і допоміг народитися ресторанчику у Франківську.
«Звичайно, його досвід був не такий великий, але він був і в нього було бажання. Тому ми почали дізнаватися вартість оренди, правила. І, якщо чесно, застрибнули в останній вагон, коли тут вже залишалося буквально 2 вільних місця на оренду. Це був дуже складний момент, саме створити з нуля, не маючи по факту нічого, коли ти тут нікого не знаєш», – зауважила бердянка.
Мета навчити людей любити українське
В «Про українське» лише національні страви. Кожна представляє певний історико-етнічний регіон країни.
«Коли ми переїхали, в мене виникла думка про те, що ми всі українці, але ми дійсно дуже різні. Тому, що різні регіони по різному навіть українською мовою спілкуються. Тому хотілося передати це в стравах, що кожен регіон України може щось своє показати. Нас не можна порівнювати хто більше українець, хто менше, ми всі частина великої України», – запевняє Валерія.
Бердянських страв у меню немає, але є дещо, що представляє Приазов’я.
«Можна було б подумати, що це була якась риба, але по факту це котлети з індика. Це адаптація м’ясної страви, яку робили козаки. Називається мазурики. Звичайно, індика в них не було, вони використовували інше м’ясо. Інколи люди, мені здається, починають забувати, що східні регіони чи південні це не зросійщені регіони України, у нас були козаки. Це та історія, яку хочеться розказати, щоб не було цих російських наративів, які, на жаль, зараз просочуються в голови українців», – впевнена рестораторка.
Для Валерії важливо показати все різноманіття української кухні. Що це не лише борщ і деруни, а ще багато різних став.
«Цінності пов’язані з тим, щоб навчити людей любити, цінувати, вивчати українське. Нам притаманно, коли ходимо до закладів, хочеться якихось суші поїсти, піцу. А наша історія, показати людям різноманіття української кухні, привчити їх це любити», – зазначила бердянка.
Скільки коштує відкрити заклад?
Рестораторка поділилася, що на відкриття закладу пара витратила близько 30 тисяч доларів. Половину суми в новий бізнес інвестував їхній друг. Втім дівчина наголосила, що концепція фудмаркету значно відрізняється від самостійного закладу. «Про українське» одна з 15 зон у великому просторі з іншими кухнями, всі вони мають спільний зал для гостей.
«Потрібен був план точки для затвердження загальної концепції простору. Ми робили ще якісь моменти, які стосуються виключно історії фудмаркету. Ми не витрачали ніякі кошти на меблі чи на обслуговування, на наймали офіціантів, прибиральників, тому що це все робить простір, за що ми їм платимо орендну плату. 30 тисяч – це по факту обладнання, БУшне, тому що нове коштує нереальних коштів. Це обшивка точки деревом, це підключення вентиляційної системи. В процесі ми з чоловіком виграли ще два ґранти по 250 тисяч гривень. За ці кошти ми нарешті змінили старе обладнання, купили нові столи-холодильники, холодильник і морозилку на склад. Дуже дорого коштує обладнання, це найбільша стаття витрат, яка може бути в закладі», – розповіла Валерія.
Власниця ресторану поділилася, що найбільшою складністю за рік роботи залишається пошук персоналу.
«Багато хто виїхав, ті хто залишилися, працювати не хочуть, менше вмотивовані. Тому, що в Івано-франківському регіоні люди звикли працювати за кордоном за євро. Працювати за гривні і в тому обсязі, якому може платити місцевий підприємець вони не хочуть. Я досі можу виходити на касу, працювати в зміну, тому що у нас немає касирів», – зазначила дівчина.
Бердянка розповіла, що іноді бувають думки закрити заклад і поїхати закордон, але позитивні відгуки задоволених клієнтів і підвищення продажів спонукають розвивати справу й працювати далі. Навіть є ідеї щодо масштабування бізнесу.
«Це витікає з місії навчити людей любити українську кухню, показати різномаїття та залучити більш молоду аудиторію. Молодь віддає перевагу якомусь хот догу чи шаурмі, то її важко переманити прийти поїсти борщ. Ну це мені так здається. Тому є така цікава ідея створити український стрітфуд, як шаурма і хот дог. Це, умовно, ларьок на вулиці, але з українською їжею», – поділилася бердянка.
«Не сумую, але обов’язково повернусь»
Валерія зазначила, що не відчуває Івано-Франківськ своїм містом, адже ніде не буде краще, ніж вдома. Втім дівчина обирає життя тут і зараз. Зізнається, що згадує рідний Бердянськ майже щодня, але не сумує.
«Сум – це про негатив, про те, що ти живеш минулим. Ми живемо в такому часі, що сумувати просто немає сенсу, немає сили. Мені було дуже важко, коли батьки знаходились у Бердянську. Мама виїхала через рік після окупації, після того, як бабуся, на жаль, померла. Через пів року виїхав тато. Через те, що сім’я зі мною, немає такого суму. В усьому треба шукати позитив, якби це не звучало. Тобто ми живі, це вже класно, наше місто окуповане, але воно ціле, воно не зруйноване та можливо пройде якийсь час і нам його повернуть. Якби його деокупували, то я б повернулася, бо там є домівка, там є де жити», – запевнила переселенка.
Дівчина припускає, що «Про українське» може з’явитися у вільному Бердянську. Валерія додала, що з їжі їй дуже не вистачає риби та смачних фруктів і овочів, вирощених на чорноземі.
«У мене батьки посадили город цього літа. Ми їмо, воно не таке. Тут земля не така, тут немає чорнозему. Але треба завжди дивитися з позитивної точки зору. Тут немає моря, але тут є гори. Тут немає риби, але тут є гриби», – зазначила рестораторка.
А поки Бердянськ окупований, Валерія запрошує земляків приїздити до Івано-Франківська. Працювати в «Про українське» або разом створювати нові проєкти.
Telegram 
Youtube 
TikTok 
Twitter 
RSS 
Google