«Твій сад не зачинити під замок». Лист бердянки про дідусеві абрикоси та пам’ять, яку не окупувати

Історія Інни доводить, що праця, колись вкладена близькими у рідну землю, та подарована в дитинстві турбота стають внутрішньою силою, яку переселенці везуть із собою крізь усі блокпости.

Сьогодні біля метро в Києві я побачила абрикоси. Продавчиня запевняла, що вони солодкі, мов мед, але я лише посміхнулася. Бо справжній смак меду – це ті плоди, які ми з дідусем збирали в нашому бердянському дворі, коли гарячий вітер з моря лоскотав обличчя, а пальці ставали липкими від солодкого соку.

Я дивилася на ці чужі фрукти в дерев’яних ящиках і миттєво повернулася туди, у наше мирне літо. Згадала, як дідусь заглядав під кожну гілочку, як оберігав дерева від підступних весняних приморозків, як дбайливо підв’язував важкі гілки, що гнулися до самої землі під вагою золотого врожаю. Він вирощував ці абрикоси так, ніби в них полягав увесь сенс всесвіту. Тоді мені, малій, це здавалося простою буденністю. Тепер я розумію, що то була його особлива мова любові. Чиста, ніжна, матеріалізована у стиглих, нагрітих сонцем плодах, які він завжди віддавав мені першими.

Зараз між нами сотні кілометрів, ворожі блокпости та лінія фронту. Наш сад залишився там, за зачиненими хвіртками окупованого міста. Іноді, серед столичної метушні, мені стає страшно, що я втрачаю зв’язок із землею, яка мене виростила. Але сьогодні, тримаючи в долоні куплений у столиці абрикос, я відчула дивне полегшення.

Окупанти можуть загарбати наші будинки, зачинити наші міста і назвати наш сад своїм. Але вони ніколи не заберуть дідусеву турботу, яка проросла в мені глибоким корінням. Ті бердянські абрикоси – це тепло рідних рук, яке завжди зі мною, у якій би точці світу я не опинилася. Цей смак неможливо помістити під замок чи стерти з пам’яті.

Я збережу це світло в собі, крізь усі холодні зими й чужі міста. І обов’язково привезу його назад, туди, де на нас усе ще чекає наше тепле море та рідний, вільний сад.