Весь день тримали у відділку і допитували, бо «перепутали» 

Ми знаємо безліч випадків жорстокого порушення прав і російського насильства проти наших жителів. Але ще більше — не знаємо. Хтось, хто був змушений зіткнутись із цим, не хоче про це говорити, хтось — боїться, ще хтось — залишився на ТОТ і не може говорити ні про що.

«Я вийшла до магазину біля дому, коли до мене підійшли два чоловіки в цивільному і сказали показати документи. Спочатку я так здивувалась, що почала говорити про те, що вони не мають жодних повноважень перевіряти документи таким чином. Та вчасно зрозуміла, що відстоювати свої права тут не вийде. Вони глянули на мій паспорт, кивнули один одному і буквально заштовхнули мене в машину.

Я провела у відділку «міліції» весь день. Але тоді мені здавалось, що це вічність. Мене розпитували про якусь співпрацю з азовцями, показували мої лайки в соцмережах, зокрема на публікаціях патріотичного наповнення. Я не мала жодного відношення до азовців і військових взагалі. Тому просто не розуміла, чого вони від мене хочуть. Не розуміла, що маю сказати, аби мене відпустили. Взагалі нічого не розуміла. Але розуміла одне — що тут я не маю жодних прав і зі мною можуть зробити все, що завгодно. Це було найстрашніше усвідомлення за все життя.

Тоді я дізналась, що до мене вже допитували кількох дівчат із таким же прізвищем, як моє. Вони когось шукали, а для «профілактики» допитували всіх.

Ще пізніше я дізналась, що це стандартна практика. Коли переді мною відчинили двері, то цей випадок пояснили одним словом — «переплутали».

Після цього я боялась виїжджати з Бердянська через пости. Але ще більше боялась залишитись. Тому ризикнула. Мені вдалося виїхати.

Я намагалась забути цей час, як страшний сон і жити далі. Але тут, у тихому новому місті, іноді я чую розмови про те, що, мабуть, тим, хто залишився в окупації, все подобається. Адже вони мовчать.

І думаю про те, що чому мовчать люди в окупації, знають лише ті, хто там був. Ті, хто щосекунди ризикували чи ризикують потрапити у підвал навіть просто через те, що їх «переплутали». Або вже туди потрапляли. І їхнім єдиним шансом на виживання там залишається мовчати. І чекати. І вони чекають. Чекають і мовчать.»