Знайшла себе у Франції після втрат, випробувань та розлук. Історія бердянки Марини

Марина (ім'я змінено на прохання героїні) все життя прожила в Бердянську, кілька років – на Київщині, а нині будує своє життя наново в Парижі. Про втрати, пережите та новий початок – читайте далі в листі, яким вона поділилася з нашою редакцією.

Сьогодні я працюю баристою в Парижі, подорожую Європою та готуюся до весілля. Але так було далеко не завжди.

Мій шлях до цього дня лежав крізь безсилля, неприйняття реальності, пекучий біль утрати та безкінечну тугу за домом і рідними.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я вже кілька років мешкала в Борисполі. Туди переїхала до коханого, з яким познайомилася в рідному Бердянську – він приїжджав до нашого міста на відпочинок. Ми зустрілися на початку літа, а вже восени я зібрала речі й вирушила до нього. Усе складалося дивовижно – міцні стосунки, нова робота, друзі, часті подорожі за кордон. Я завжди думала: як чудово пізнавати світ, але жити я хочу тільки вдома, в Україні. Здавалося, це і є те саме омріяне життя.

Та все розсипалося за лічені дні.

24 лютого ми прокинулися від вибухів. Я довго сиділа на кухні й плакала, хлопець благав виїхати до Польщі, але я навідріз відмовилася. Була переконана, що нізащо не покину область.

За тиждень він пішов на фронт добровольцем, а я залишилася сама в холодній, порожній квартирі. Пам’ятаю, як вийшла за хлібом і раптом неподалік пролунав потужний вибух. Здається, я простояла там не менше пів години в повному заціпенінні. Коли врешті дійшла до тями й повернулася додому, напросилася переїхати до подруги в Київ, думала, разом буде легше тому, що я не наодинці з цим жахом.

Район виявився не з безпечних. Постійні вибухи, чужі й тривожні звуки, страх окупації, нав’язливі думки й стан вічного завмирання – це все, з чого тоді складалися наші дні.

Так минув березень. А на початку квітня надійшла чорна звістка: мій хлопець дістав поранення, несумісне з життям. Тієї миті мій світ розбився вщент. Цілий місяць я майже не торкалася їжі, катастрофічно схудла й перетворилася на власну тінь. Рідні телефонували з окупації та зі сльозами благали поїхати з Києва в безпечніше місце, адже ця безвихідь просто знищувала мене зсередини.

І я наважилася.

Париж обрала лише тому, що там мешкала тітка зі своєю родиною – вона пообіцяла підтримати з адаптацією. Перші кілька місяців я буквально лежала, змушувала себе їсти й поволі відновлювалася. Згодом з’явилися перші сили на прості речі: прибирання, короткі прогулянки. Ще трохи згодом пішла на курси французької – і раптом відчула, як справа зрушила з мертвої точки. Виявилося, мови мені завжди давалися легко, і французька не стала винятком.

Через рік знайомі допомогли влаштуватися баристою в затишну кав’ярню. Там я навчилася тонкощів приготування кави й поступово ожила. Сюди рідко потрапляють випадкові перехожі – здебільшого це мешканці сусідніх будинків, постійні гості. Це маленьке коло допомогло мені знайти чудових людей навколо. А в 2024 році саме тут я зустріла своє нове кохання. Навесні 2027 року ми плануємо побратися.

Ця затишна кав’ярня, люди поруч, мій обранець і щира підтримка зцілили серце. Я знову живу, посміхаюся й люблю.

Моїм колишнім планам на життя в Україні не судилося збутися – як і багатьом іншим мріям того мирного часу. Життя буває непередбачуваним і жорстоким, але тепер я точно знаю: я витримаю все.

І Україна обов’язково витримає.