«Я довго не усвідомлювала, що бабусі більше немає». Історія бердянки, яка прийняла біль втрати

Моя остання поїздка додому, в рідний Бердянськ, була чи не найщасливішою. Я приїхала зі Львова навістити своїх рідних – батьків, тіток та бабусю. Кілька днів ходила до всіх у гості, хтось приходив до нас, ми багато розмовляли, їли та були абсолютно щасливими.

В останній день мого гостювання я попросила батьків звозити мене в село до бабусі. Взяли смаколики та й поїхали. З бабусею говорили довго, згадували її молоді роки, сміялись та обіймались. Я запам’ятала, яка моя бабуся – колись велика та сильна – стала маленькою, тендітною, але теплою. Здається, її легко можна було взяти на руки, забрати з собою.

На прощання вона сказала ту саму фразу, яку казала останні років 10: «Сподіваюсь, ми ще побачимось… якщо не помру». А я сказала свою: «Бабусю, ми ще побачимось і не раз».

Та цього разу я помилялась. Це була наша остання зустріч, хоч тоді не хотілося в це вірити.

Ми сіли в автомобіль, а бабуся виглядала у вікно, махала рукою нам на прощання. Я махала їй у відповідь та посміхалась. Серце в той момент підступно стиснулося, відчула сум, але одразу погнала з голови погані думки.

А вже за два місяці після тієї зустрічі почалась клята війна. Я у Львові, мої рідні в Бердянську. Хтось виїхав, хтось залишився, бо поряд старенькі батьки, яких немає сил залишити.

Час йшов. Бабуся постійно дзвонила, питала, як я. Щоразу її голос ставав тихішим, слабшим, хворобливішим. Вона все чекала, коли їх звільнять і ми знову побачимось. Бувало, навпаки, втрачала віру, казала, що, мабуть, скоро помре.

А моє серце знову стискалося, як тоді, коли ми бачились востаннє. Це так складно – чути втомлений через війну голос своєї дорогої людини, якій не можеш допомогти, пообіцяти зустріч, запевнити, що все буде гаразд. Бо раптом не буде?

Одного вечора батьки подзвонили з трагічною звісткою – бабусі більше немає. Вона жила тихо – померла теж тихо. Її знайшла донька. Бабуся обперлася об теплу стіну, і здавалося, що вона спить. Красива, сива, маленька.

Ця новина застала мене на прогулянці біля парку. Я просто впала на коліна та розридалася. Серце стиснулося, як того разу, коли ми бачились востаннє. Тільки в рази сильніше. Люди проходили повз, дивилися і йшли далі. Ніхто не запитав, що сталося. На вулиці війна – всім все ясно без слів. Втрата. Втрата близької людини.

Та найболючіше в цій історії те, що ви роками не зможете усвідомити до кінця, що цієї людини більше немає, бо не попрощалися. Вас не було тоді, коли священник читав молитву. Вас не було, коли домовину всім селом супроводжували на кладовище. І тоді, коли треба було підійти та востаннє доторкнутися, поцілувати, сказати: «Я люблю». Вас там не було.

У свій день народження я на кілька секунд зловила думку: «Цікаво, а коли бабуся привітає?». Майже одразу – те знайоме відчуття, коли всередині все стискається. Бабуся не привітає вже ніколи.

Я довго жила з відчуттям незавершеності цієї історії, і вона мене роз’їдала. Аж поки не пішла до церкви поставити свічку за спокій її душі, не попрощалася подумки, не відпустила. Простий ритуал, який заспокоїв і мою душу.

Ми майже ніколи не говоримо про це, але кожен, хто має в окупації літніх родичів, – колись, на жаль, втратить їх. І з цією порожнечею доведеться жити. Бо відпускати людину, з якою не зміг попрощатися особисто, – надзвичайно боляче. Але цей біль не означає, що історія перервалася. Він лише підкреслює вашу велику прив’язаність, безмежну близькість та любов, яку не здатна відібрати жодна окупація. Поки ми пам’ятаємо тепло їхніх рук – вони залишаються з нами, навіть якщо останнє прощання відбулося лише подумки.

Читайте також

Тисячі кілометрів заради обіймів: історія зустрічі, яку чекали роками