Тисячі кілометрів заради обіймів: історія зустрічі, яку чекали роками

Це історія про те, що деякі зустрічі тепер набагато складніші ніж мали б бути. І – набагато цінніші.

Усі імена героїв змінено для їхньої безпеки

«Ще чотири роки тому я б подумала, що все це сценарій якоїсь драми. Зараз – це наше життя» – каже Тетяна.

Після окупації рідного міста, життя жінки склалось, як і в тисячі бердянців.Біль, страх, невизначеність і виїзд в нікуди.

Тетяна з чоловіком зупинились у Києві. Доньку вмовили їхати далі, вони з подругою переїхали в Ужгород.

«Вона там облаштувалась. Знайшла роботу, друзів, звикла до нового місця. Зараз донька в безпеці й це для мене головне. Мабуть, єдиний острівець стабільності».

У подружжя в Києві стабільності менше.

Постійну роботу має лише чоловік. Тетяні поки не вдається влаштуватись за своєю спеціальністю, вона, здебільшого, має дистанційні підробітки.

«Мені поки складно. Я звикла бути серед людей. Раніше це було природньо. У нас був великий колектив, ми разом працювали і часто разом відпочивали. А вдома – завжди чекала велика родина. Зараз – зовсім інша реальність. Донька далеко. Сестра виїхала за кордон. Друзів розкидало по світу.
А мама …»

Мамі Тетяни 76. І все своє життя вона прожила в Бердянську.

«Вона перша почала просити нас їхати, казала: «вам тут робити нічого»».

Але сама залишилась.

«Я просила її, пояснювала, плакала. 
Але, зрештою, зрозуміла, що не маю права вирішувати за неї».

Мама залишилась вдома. Сказала, що буде приглядати за їхніми домівками. Що все скоро завершиться і вона чекатиме на них тут. 

Так минув рік, другий, третій. Очікування стало важким, а туга за рідними нестерпною. 

«Я дуже хотіла її обійняти. Просто обійняти. Раніше такі зустрічі навіть не планували, просто: «ма, став чайник» і за кілька хвилин ти вже вдома. Дуже важко змиритись з тим, що те, що колись було буденністю, тепер – мрія, яку не кожен може собі дозволити».

Мама не хотіла, аби Тетяна їхала в окупацію, тому вирішила поїхати сама. Жінки домовились зустрітись в Грузії.

«У мене колись була мрія – поїхати з мамою кудись удвох. Але постійно не було часу. Робота, справи. Думала: встигнемо. А зараз я зрозуміла, що, можливо, це наша єдина можливість здійснити цю мрію. І знову обійнятись».

Зустріч Тетяни з мамою була недовгою і дуже емоційною. Вони провели разом 5 днів і знову роз’їхались у різні реальності.

«Ці дні стали чимось більшим, ніж просто зустріч. Бо коли ти не знаєш, коли побачишся знову – то не відкладаєш важливих розмов, слів. Все стає значно складнішим. І – ціннішим».