16 годин на ногах. Історія морпіха, який вижив в полоні та зустрів байдужість вдома

Наприкінці лютого 2022 року оборонці Маріуполя зрозуміли: великої лінії оборони, на яку планували відходити між містом та Запоріжжям, фактично немає. Кільце замкнулося миттєво, коли з боку окупованого Бердянська зайшли російські колони. Місто опинилося в глухій облозі, розбившись на два автономні осередки – «Азовсталь», де тримав периметр «Азов», та Завод імені Ілліча, куди відійшли морські піхотинці, нацгвардійці та прикордонники.

До квітня на Заводі імені Ілліча закінчилося все. Останні дні боїв тривали в умовах, коли кожні п’ять хвилин по позиціях гатила авіація, артилерія та корабельні калібри.

«Запас їжі – що хоч трошки вистачало, а боєкомплекту вже не було, – згадує військовий. – Комбат розмовляв з комбригом, сказав, що немає можливості захисту тих позицій. І виступати нема куди було. Було прийнято рішення про здачу в полон».

Тоді бійці ще не знали, що попереду довгий транзит колоніями: Сартана, Оленівка, Таганрог, десять місяців у Ряжську і фінальна точка – 10-та колонія в Мордовії, відома серед ув’язнених як «Апельсин».

16 годин на ногах та «Доктор Зло»

Мордовія зустріла українців специфічною системою катувань – нерухомістю. Протягом довгих місяців перебування в цій колонії бранці були позбавлені права просто сісти чи спертися на стіну.

«Підйом о 6 ранку, відбій о 22-й. Увесь цей час, 16 годин, ти стоїш. Не маєш права ні ворухнутися, ні повертати головою, ні розмовляти з сусідом. Туалет – по команді, триразова видача їжі – теж стоячи. Не було жодного стільця, ні лавочки, ні стола. Десь пів року ми просто по 16 годин стояли».

Паралельно працював конвеєр щоденного фізичного насильства. Ранкові перевірки у 90% випадків закінчувалися ударами палиць по спині. Щомісяця в колонії змінювався конвой – і кожна нова зміна починала свій термін із жорстокого «прийому». Найбільше діставалося тим, хто мав національну символіку або Тризуб.

Медична система колонії працювала не на порятунок, а на каліцтво. Першого табірного лікаря полонені за очі називали «Доктором Зло».

«Ти просиш знеболювальнею, а він каже: давай руку. Ти тягнеш руку, щоб узяти ліки, а він б’є тебе електрошокером. Бувало, хлопці на пару метрів залітали в камеру від удару. ».

Через постійне стояння у людей масово відмовляли судини, з’являлися набряки та трофічні виразки. Наступний медик, який змінив табірного ката, хоч і видавав базові пігулки, чесно констатував: «Ніхто нормальний, здоровий звідси не вийде». Людина поруч втрачала глузд від допитів, дехто накладав на себе руки, у когось не витримувало серце – «ноги стекли», як тихо говорили між собою в камерах.

Спілкування під страхом карцеру

Росіяни тримали полонених у повному інформаційному вакуумі. На допитах методично повторювали, що «України більше немає». Листи писали, все вони не доходили рідним.

За найменший рух головою чи спробу заговорити жорстоко карали. Конвой практикував групові покарання – біг на місці протягом години або багатогодинні присідання. Одному з наглядачів дали кличку «Катюша», бо він змушував співати радянську пісню – рекорд становив 55 разів за один день.У таких умовах єдиним способом зберегти розум залишалося тихе, майже непомітне спілкування.

«Ми знали, що раптом почують чи побачать – можуть вивести з камери і провести профілактичну бесіду. Вибирали між тим, щоб не зійти з розуму і бути в здоровому глузді через хоч якесь спілкування, та ризиком, що тебе виведуть. Вибирали спілкування, все ж таки».

Окрім розмов, тримала фонова жага помсти за загиблих друзів та ірраціональний, майже містичний зв’язок із домом.

«Коли було дійсно важко, я відчував підтримку рідних. Було пару разів відчуття: ти лежиш і відчуваєш, що хтось з рідних поруч».

Великий обмін і програма для хворих

У 25-му році на тлі великих обмінів «тисяча на тисячу» ставлення табірної адміністрації трохи пом’якшало.

«Перед обміном виводили з камер в окрему кімнату. Роздягаєшся до трусів, вони тебе фотографують і знімають відео. Ти крутишся на камеру і кажеш, що синяків та побоїв немає, перебуваєш на території росії і претензій до утримання не маєш».

Наш герой потрапив у списки як хворий середньої тяжкості – за час полону від його колишньої ваги залишилося всього 57 кілограмів. Полегшення прийшло лише в літаку, коли полонені почули білоруську говірку в аеропорту транзиту і зрозуміли: їх не везуть на чергову зону. Їх везуть додому.

Бюрократія та байдужість

Проте в Україні замість системи реабілітації ветеран зустрів глуху стіну військово-медичної бюрократії. Під час обстеження у бійця виявили підозру на онкологію, але батальйон відмовився фінансувати операцію, заявивши, що для цього немає підстав. В одному з київських госпіталів військовий взагалі наштовхнувся на відверто вороже ставлення лікаря.

«У госпіталі один лікар мені сказав: ми вас туди не посилали. Я на нього дивлюся, кажу: ви розумієте, що ви кажете? Я після полону, після контузій».

Військова медицина намагалася списати колишнього бранця за прискореною процедурою – місяць формального лікування, два тижні в санаторії і швидка виписка додому. Направлення на консультацію до онколога довелося вибивати зі скандалом через втручання представників Міністерства оборони.

«Кажуть: у нас немає онколога, от зараз звільнишся і самі що хочете робіть. Як це? Я військовий, у мене підозра на онкологію, яку я отримав у полоні, а ви кажете – лікуйся за свої кошти? Представник батальйону заявляє, що немає підстави для лікування. Я кажу: Давайте ви поїдете в Маріуполь на 40 днів, а потім у полон на 3,5 роки, а я потім запитаю, чи є у вас підстави лікуватися, чи можна знову брати автомат?».

Аналогічний колапс зафіксовано і в системі психологічної допомоги. За шість місяців військовий пройшов через сімох штатних психіатрів, але вся терапія зводилася до чергового запитання: «Як діла? – Нормально. – Ну і добре». Тепер, після звільнення в запас, колишній військовополонений змушений шукати фахівців із лікування ПТСР самостійно та платити за сеанси з власної кишені.

Попри шрами, контузії та розчарування в державній системі, ветеран зберігає аналітичний погляд на війну. Він упевнений: росіяни намагаються стерти українську ідентичність і депортувати людей на Далекий Схід та Байкал, бо панічно бояться нашої ментальності.

«Росія за все своє існування мала всього два бунти. А Україна бунтувала завжди. Якщо нам щось не подобається, ми виходимо на Майдан. У нас навіть із дитинства майданчики у дітей. Ми – за свободу мислення і свободу висловлювання. Якщо тобі Богом дано це пройти – ти це зробиш. Головне, що мене не вбили, не покалічили і обміняли. Для мене день обміну – це другий день народження».