Бердянськ. Стадія розпаду – лист від мешканця тимчасово окупованого міста

Коли говорять про окупацію – здебільшого згадують фізичні проблеми. Безпеку, економіку, пропаганду. Але є інший бік, не такий помітний, але значно глибший – зміни атмосфери та духу міста і кожного його жителя. Цей лист нам в редакцію BRD24 прислав чоловік, який досі живе в Бердянську. Його історія – не скарга, а спроба зберегти голос міста, яке його втрачає.

Я прожив у Бердянську більшу частину свого життя. Мав змогу побачити й попрацювати в різних містах і країнах. Але завжди повертався додому.
Казав, що Бердянськ — моя тиха гавань.

Так воно й було. Ні, наш Бердянськ ніколи не був ідеальним: вічні проблеми з водою, розбиті дороги, комарі чи «розбірки» між місцевими чиновниками. Це не додавало нашому місту честі.

Але в ньому було дещо важливіше — безпека, спокій і дитячий сміх. Особливо влітку. Приморка, пляжі, парки, дитячі майданчики — усе гуло життям. Цей гул і був справжнім серцем Бердянська.

А зараз усе мовчить. Але це не та тиша, що заспокоює. Це тиша, яка душить, виснажує, лякає.

Місто ніби втратило голос. Тут більше немає того вільного галасу, лише тихий і «санкціонований».
Свавільно лунає хіба що лайка на ринку чи сигнал машин із чужими номерами. А найгірше — це тривожне мовчання людей. У дворах, у магазинах, навіть у родинах. Бо не знаєш, хто слухає. І чи варті слова ризику. Місто «згасає» на очах.

Але водночас зростає злочинність. І не та, що раніше: не дрібні крадіжки, не вуличні бійки.
А відчуття, що тепер злочин — це нова норма. Пропадають люди. Зникає чи «віджимається» майно. А найстрашніше, що ніхто не карає. Бо нікому.

Містом керують не ті, хто має на це розум. А ті, в кого є зброя. І що довше це триває, то менше залишається нашого справжнього Бердянська.

Я іноді сідаю на лавку біля моря, ту, де раніше ніколи не було вільного місця. А зараз — пусто. Море те саме, але якесь чуже. Люди ходять повз, мов тіні. Хтось виживає, хтось пристосувався. А хтось просто перестав мріяти.

Іноді здається, що це все сон. Що я от-от прокинуся в тому Бердянську, де діти бігають біля фонтанів, де вуличні музиканти співають, що хочуть, де продавчиня кавуна каже: «осьо вибрала тобі, як собі».

Але я не прокидаюся. Бо це і є реальність. Бердянськ щодня втрачає себе — в тиші, безкарності й забутті.