Війна виглядає майже досконалим рентген-апаратом, який сканує особистість. Вона майже не залишає відтінків, змушуючи максимально проявляти як світлі, так і темні сторони кожної людини.
Пропаганда – паливо війни. Тому до ЗМІ, публічних персон, педагогів прикута особлива увага. З перерахованих категорій саме до останніх була найбільша повага суспільства. Адже вчителям довіряли найдорожче – дітей.
Зрада політиків, депутатів, журналістів, артистів традиційно сприймається дуже спокійно. Ну, типу, чого від них чекати? А ось вчителі…
Ну як Ольга Миколаївна, така уважна, добра, усміхнена викладачка української мови могла так вчинити? Зараз працює на росіян і розповідає страшилки про українську школу на найпримітивнішому пропагандистському рівні. Як?
Подібна трансформація саме від вчителів мови та історії дійсно вище будь-якого розуміння. Їх ніхто не силував обирати таку спеціальність, вступати до вишу, багато років працювати в українській школі…
Для того, щоб отримувати задоволення від роботи, мати успіх та гарну репутацію, потрібно в неї занурюватися повністю, вдосконалюватися, рости. В сфері, яку ти ненавидиш, цього досягти нереально. Це як жити з некоханою людиною: чим довше це триває – тим більше ти себе з’їдаєш зсередини.
В Бердянську хоч, на щастя, і небагато, але є приклади, коли саме історики та вчителі української оперативно перейшли на російські рейки і зараз позують на фото та відео терористичних каналів. Їх зрада для колишніх учнів та батьків виглядає боляче. Але персональна трагедія там куди серйозніша за покарання, яке очікує за колабораціонізм.
Вони десятки років розчиняли себе тим, що кожного дня займалися ненависною роботою, до якої їх ще й ніхто не примушував. Це глибоко нещасні люди, які самі себе такими зробили. І зрада точно не додасть душевної гармонії. Адже сотні, а то й тисячі вихованців вже викреслили запроданців не тільки із числа улюблених вчителів, а й зі списку людей. 20-30 років праці і в результаті – повна зневага? Ну такий собі результат.
А ще ця звичка опускати очі при кожній можливій зустрічі зі знайомими, перехожими, тими ж колишніми вихованцями, які в окупації хоч і не можуть всього сказати вголос, але промовисто подивляться. Така історія також нікому щастя не додає.
Отож, усміхнено вони виглядають тільки на фото з такими ж «колєгами» для російських z-каналів і вдома за щільно зачиненими дверима. Вони вже в тюрмі, яку самі для себе і побудували. Не факт, що майбутнє фактичне ув’язнення буде більш суворим покаранням.
