Після евакуації з окупованого міста Тетяна ризикнула почати все з нуля й відкрила власний б'юті-кабінет у Польщі. Вона пройшла шлях від першого заробітку у 90 злотих до стабільної бази клієнтів та адаптувалася на новому місці. Та все будуючи своє життя за кордоном, вона досі живе надією повернутися додому.
Перший заробіток в Глівіце
Нині життя Тетяни має чіткий графік. У польському місті Глівіце, що розташоване неподалік від кордону з Чехією та Німеччиною, вона вже кілька років розвиває власну справу. Майстриня робить перманентний макіяж губ та брів, оформлює їх, а також ламінує та нарощує вії.
Відкрити офіційний бізнес за кордоном було неабияким ризиком, але це дало Тетяні свободу. Початок не був легким – потрібно було напрацювати базу клієнтів, заявити про себе та звикнути до нових фінансових реалій.
«Сказати, що все вийшло одразу – ні. Мій перший місяць роботи приніс чистого доходу лише 90 злотих. Але зараз ситуація набагато краща. Звісно, витрати теж ростуть, але ми працюємо. Найбільше в професії я люблю можливість самостійно будувати графік та бачити емоції жінок, коли даєш їм у руки дзеркало», – ділиться Тетяна.
Робота майстрині багато в чому нагадує українські реалії. Тут так само є свої «сезони» та періоди затишшя. Найбільший попит на процедури традиційно припадає на свята, весну, літо та період перед школою, тоді як жовтень та листопад більш спокійні.
Сама Тетяна зізнається, що має «комплекс відмінниці». Іноді клієнтка вже повністю задоволена результатом, а їй як майстрині хочеться ще щось довести до ідеалу. Втім, з роками ставлення до стандартів краси змінилося. Якщо раніше вона подумки «перероблювала» брови перехожим на вулиці, то тепер вважає зовнішність виключно особистим вибором кожної. Хоче клієнтка тонкі брови чи збільшити губи на п’ять мілілітрів – майстер має поважати це рішення.
Найбільше ж у роботі Тетяну виснажує неорганізованість людей. Онлайн-запис, який скасовують за п’ять хвилин до візиту, або ж моделі, що просто не приходять на кількагодинну процедуру, не попередивши – такі моменти неабияк вибивають з колії. Проте підтримка та людяність інших клієнток усе компенсують.
«Чути від місцевих польок слова підтримки – це дуже цінно. Коли вони дізнаються, звідки я, то щиро співчувають, хоча самі не мають досвіду війни», – додає бердянка.



Польський «Донбас» та інтеграція
Місто Глівіце родина обрала майже випадково – туди ще до великої війни переїхали знайомі з Бердянська. Проте місце виявилося комфортним для українки. Історично це колишнє німецьке місто, яке Польща отримала як репарації після Другої світової війни.
«Цей регіон мені подобається, він чимось нагадує наш український Донбас. Це шахтарський край, тут є гори, вугілля. А ще місцеві прагнуть стати автономною республікою. Мені це дуже перегукується з історією нашого сходу та Криму. Тут спокійно і майже немає ксенофобії, особливо якщо порівнювати з Краковом чи Вроцлавом», – розповідає жінка.
Польська мова дається майстрині складно через незвичні закінчення, але з клієнтками вона спілкується вільно. Допомагає вчити мову і маленька донька, яка просить маму перекладати польські дитячі книжки українською. Дівчинка відвідує місцевий дитячий садок, де працює своєрідна інтеграційна група. Там навчається 14 українських дітей та є вихователька з України, тож адаптація малечі проходить набагато м’якше.
Спогади про місто
Перші півтора року в еміграції родина жила «на валізах». Жили з думкою, що за два-три місяці поїдуть додому – особливо ця віра посилювалася, коли українські військові звільняли Харківщину та Херсон. Але згодом довелося прийняти реальність та пускати коріння на новому місці. Триматися зараз допомагають щоденні клопоти, робочий графік та домашній улюбленець.
Попри налагоджений побут за кордоном, серце Тетяни залишається в Бердянську. Найбільше вона сумує за атмосферою рідного міста та своїми студентськими роками. Майстриня із теплом згадує, як у коледжі всі на великій перерві стояли в черзі до їдальні в Податковій, як гуляли Приморською площею замість пар.
«Пам’ятаю, як замерзало море, і ми йшли на хвилеріз по кризі. Нас лаяли, казали, що це небезпечно, але ми все одно йшли. Ти йдеш – лід під ногами скрипить, чайки над головою літають. Або ці моменти, коли зустрічаєш сонце на березі моря о п’ятій ранку. За кордоном зовсім немає тієї атмосфери дому», – зізнається майстриня.
Зараз Тетяна продовжує творити красу в затишному кабінеті у Глівіце, даруючи жінкам впевненість у собі. Попри тисячі кілометрів, що відділяють її від рідного міста, та успішну інтеграцію в європейське суспільство, найголовнішою для неї залишається мрія одного разу знову відчути під ногами скрип бердянської криги.












