Чому виїзд з окупації для багатьох став не лише втратою, а й можливістю – думка психологині 

Рідне місто у порівнянні з іншими

Для одного з наших героїв переїзд став моментом болючої переоцінки. Те, що роками здавалося нормою, у порівнянні з іншими регіонами України постало в іншому світлі. Чоловік зізнається, що зараз його погляд на рідний дім став значно критичнішим.

«Ми звикли любити Бердянськ за його неймовірні заходи сонця, але, виїхавши, я зрозумів, що небо прекрасне всюди. А от інфраструктура – ні», – ділиться він своїми спостереженнями.

За словами героя, тривале життя в одному середовищі створює ефект звикання, коли людина перестає помічати застій. Проте досвід перебування у містах із більшими бюджетами та сучасним розвитком змусив його замислитися про те, чому в Бердянську протягом останніх 15 років майже не з’являлося нових житлових комплексів чи сучасних архітектурних рішень.

Сьогодні бердянець сприймає рідне місто як простір, що застиг у часі. Це усвідомлення змінило його плани на майбутнє:

«Тепер я розумію, що не маю бажання повертатися туди назовсім, хіба що навідатися в гості. Бо поза межами власної квартири я відчуваю лише гнітючу тишу та відсутність перспектив. На жаль, у мене немає впевненості, що цю ситуацію хтось зможе змінити у найближчі десятиліття пілся деокупації».

Така позиція може здатися різкою, проте вона ілюструє важливий етап адаптації, коли людина починає оцінювати дім не через ностальгію, а через категорію власного комфорту та можливостей для розвитку.

Випадкове відкриття нового дому

Інший герой завжди прагнув руху, проте тривалий час залишався в Бердянську через звичний комфорт. Евакуація привела нашого героя до Київської області, де перше скептичне враження від нового місця досить швидко змінилося щирим захопленням.

Раніше чоловік фактично жив на два міста – Дніпро та Бердянськ. Вдома його тримали сім’я та ілюзія стабільності, проте війна змусила їхати куди очі бачать. Потрапивши до одного з містечок на околиці Києва, він спочатку відчув розгубленість, сприймаючи нове оточення як тимчасове та незвичне. Проте, за його словами, ближче знайомство з місцевою інфраструктурою та сучасними кварталами змінило його світосприйняття.

«Це було правильне рішення, хоч і прийняте під тиском обставин. Тут я побачив зовсім іншу якість управління, іншу архітектуру та можливості. Тепер я не тримаюся за минуле», – зазначає він.

Герой ділиться думками про те, що тривалий застій у розвитку рідного міста став для нього очевидним лише у порівнянні. Він каже, що старі підходи та відсутність прогресу в Бердянську зараз сприймаються ним як пройдений етап.

«У цьому хаосі я знайшов місце, де мені справді добре. Тут я бачу перспективу, якої мені бракувало раніше. Можливо, це єдине правильне, що сталося за цей складний час, я нарешті знайшов місце, який відповідає моїм запитам», – підсумовує чоловік.

Що каже психологиня?

Психологиня Тетяна Кулікова наголошує, що у питаннях ставлення до втраченого дому та нового життя не існує понять «правильно» чи «неправильно». Будь-яка реакція – від нестерпного бажання повернутися до відчуття, що в новому місті стало краще – є здоровим способом адаптації психіки до катастрофічних змін.

За словами фахівчині, ключову роль відіграє індивідуальна здатність людини до змін. Люди з гнучкою психікою швидше будують нові соціальні зв’язки та дозволяють собі жити далі. Водночас для багатьох інших база та опора залишаються у стабільному, знайомому середовищі, без якого рух вперед є надскладним.

«Ми часто бачимо, що ті, хто ще до війни замислювався про зміни, легше приймають нову реальність. Війна просто не дала часу на сумніви, вона пришвидшила процес, який вже визрівав усередині. Для таких людей цей досвід, хоч і травматичний, водночас стає відкриваючим можливості. Тоді з’являється відчуття: «Я не просто втратила, я ще щось і знайшла», – пояснює Тетяна Кулікова.

Важливим фактором є і якість нового життя. Коли людина отримує більше безпеки, підтримки та можливостей для розвитку, її психіка природно фокусується на теперішньому. Психологиня зауважує, що відсутність жалю за втраченим майном не варто плутати з байдужістю чи низькою емпатією. Насправді це захисний механізм, що допомагає зберегти цілісність особистості.

«Іноді ми дозволяємо собі не триматися за минуле, щоб просто вижити психологічно. Бо постійні думки лише про втрату виснажують і блокують розвиток. Найважливіше сьогодні не географічна точка, де перебуває людина, а те, чи вдалося їй знайти опору та відчуття життя, яке хоч трохи відгукується як «моє»».