«Я ще бердянець чи вже ні?» Чому нам важко інтегруватися на новому місці, пояснює психологиня

Життя в режимі роботи 

Виїхавши з окупованого Бердянська наприкінці квітня 2022 року, Анна з родиною зупинилася в Запоріжжі. Це місто було логічним вибором – тут навчалася, сюди приїздила у справах, тут мала друзів. Попри постійні обстріли та близькість до лінії фронту, Запоріжжя здавалося безпечною гаванню, бо воно було продовженням дому.

«Це місто тримало якийсь підсвідомий зв’язок із домом. Я дуже добре його знала, бо навчалася тут. Саме сюди масово їхали бердянці з окупації, і багато з нас тут залишалося. Тому Запоріжжя певною мірою було частиною рідного простору. Тут усе було близьким і зрозумілим», – згадує Анна.

Робота у волонтерському центрі «Бердянці – свій для своїх» лише посилила це відчуття. Анна працювала з земляками для земляків. Багатьох вона знала раніше, а з незнайомцями миттєво знаходила спільну мову через однаковий досвід, жарти та біль. Проте цей період мав і зворотний бік – він законсервував емоції, не давши болю вийти назовні.

«У мене викривилася картинка. Люди навколо ті самі, з ким ти жив удома, працював, дружив. Бердянськ – маленьке місто, ми тягнулися один до одного, і в мене створилася «ілюзія дому». З одного боку, так було легше пережити цей час. З іншого – я не змогла прожити свою втрату, зрозуміти все, що насправді сталося. Я взагалі не дозволяла собі думати про це. Просто жила на автоматі: багато працювала, вирішувала купу поточних питань, які сипалися на переселенців з усіх боків. Думала, що не маю права на слабкість. І навіть не підозрювала, що мені все одно доведеться це пережити. Просто пізніше».

Зустріч з реальністю

Справжнє усвідомлення втрати наздогнало Анну через пів року, після переїзду на Одещину. Якщо Запоріжжя було емоційним коконом, то новий регіон став місцем тотальної відірваності. Саме тут «ілюзія» розсипалася, поступившись місцем гострій самотності. Це був момент, коли зникли всі посередники між Анною та новою, чужою реальністю.

«Цей переїзд дався мені важче, ніж перший. Бо я лишилася сама. В мене є купа знайомих по всій країні – і лише в цьому регіоні не було нікого. Мене так накрило цією відірваністю від своїх, що я закрилася і не хотіла більше нікого пускати у своє життя. Я не знала, як довго житиму тут, і, можливо, боялася знову втрачати людей», – ділиться Анна.

Процес виходу назовні тривав довго. Лише на четвертому році життя в новому місті Анна змогла дозволити собі подруг. Процес адаптації почався з дрібниць: появи «своїх» продавців у магазині, звикання до місцевих маршрутів, поступового прийняття нової себе в нових обставинах. Головним відкриттям цього важкого шляху став висновок, який тепер є її внутрішнім фундаментом:

«Я зрозуміла головне, що маю навчитися сама собі бути найкращим другом».

Що каже психолог? 

Досвід Анни Жук є показовим для багатьох українців, які опинилися в подібних обставинах. Психологиня Наталія Бубнова пояснює, що етапи, які пройшла героїня, – від «життя в режимі робота» до «соціального панцера» – є логічними кроками адаптації психіки до катастрофічних змін.

За словами експертки, стан закритості, який Анна відчула на Одещині, – це природний захисний механізм. Коли людина втрачає звичні опори, вона будує навколо себе стіну, щоб не травмуватися знову.

«У дорослому віці соціалізація потребує величезного ресурсу. Якщо в дитинстві для дружби було достатньо фрази «давай грати», то дорослому значно важче. Іноді людині потрібно кілька років, щоб знову відчути безпеку і дозволити собі визирнути назовні. Це час, необхідний для внутрішньої перебудови. Навіть на новій роботі у людини може взагалі не з’явитися друзів – прийшов, відпрацював, пішов – і це теж варіант норми, якщо на інше зараз немає сил», – пояснює Наталія Бубнова.

Поняття «свій» та ефект земляцтва

Психологиня зауважує цікавий механізм. Поняття «своїх» динамічно розширюється залежно від нашої віддаленості від дому. У Запоріжжі Анна проживала етап «земляцтва», який допомагає вижити на перших порах, але може гальмувати асиміляцію.

«Коли ми потрапляємо в ситуацію зовсім незнайому, але розуміємо, що будемо там певний час, виникає момент земляцтва. Якщо ви закинуті хтозна-де, то для бердянця «своїми» стають мешканці Мелітополя, Приморська чи Маріуполя. Чим далі ми від’їжджаємо, тим більше це поняття розширюється: своїми стають спочатку всі українці, а згодом – навіть мешканці однієї частини світу. Це допомагає відчути спільність у незнайомому середовищі».

Прийняття нової ідентичності

Найважчим бар’єром є підсвідоме відчуття зради коріння. Багато хто боїться, що любов до нового міста стирає пам’ять про рідне. Але Наталія Бубнова наголошує, що нова ідентичність не замінює стару, а доповнює її.

«Я не зустрічала людей, які б прямо казали: «Я зрадив своє місто». Але є момент, коли людина справді починає відчувати себе більше киянином чи одеситом. Щоб знайти баланс, потрібно дозволити собі жити. Включитися в нову систему, нову роботу та нові знайомства – це не відмова від минулого, а лише створення нового шару ідентичності, який дозволяє не просто виживати, а розвиватися».

Місто в серці та телефоні

Сьогодні Анна Жук дивиться на майбутнє без ілюзій, але з впевненістю. Вона знає, що страх знову втратити все побудоване нікуди не зникне, але він більше не паралізує її життя. Вона навчилася бути собі опорою, і це, на думку психологів, є найвищою точкою успішної асиміляції.

«Куди б мене не закинула доля далі, я скрізь заберу з собою себе. І своїх улюблених людей теж. Як мінімум – у телефоні та серці», – підсумовує Анна.

Досвід Анни вчить нас, що асиміляція – це не фінішна пряма, де ти забуваєш, хто ти є, а здатність пустити нове коріння, пам’ятаючи про силу старого. Стати найкращим другом самому собі – це той універсальний фундамент, який дозволяє побудувати дім у будь-якій точці світу.