Дім стає спогадом – історія бердянки

У кожного з нас є щось, без чого життя здається неможливим.
Для когось – це улюблена робота, для когось – людина поруч.
А для всіх нас спільне одне – дім.
Його відчуття спокою й безпеки. Впевненість, що ти на своєму місці.

Коли я втратила його – не розуміла, як жити далі.
Як можна жити без опори, без фундаменту, без того, що тримало?
Це було не життя, а виживання. Біль розривав навпіл, сліпив очі, полонив душу й тіло – він не залишав місця ні для чого.

З часом він наче втиснувся всередину.
Не зник, а осів, ущільнився.
І на звільнене місце почали заходити нові люди, нові дороги, нові емоції.
Ти вже не тікаєш від цього тягаря, а вчишся жити з ним.
А дім…

Дім стає спогадом.
Він усе більше віддаляється, тьмяніє, стає нереальним.
Іноді ти сама дивуєшся, як те, що знала колись напам’ять, тепер доводиться пригадувати зусиллям.

І все ж він нагадує про себе.
У пісні, що звучить в автобусі чи сусідній кав’ярні.
У запаху, який раптово накриває хвилею.
У сні, який повертає тебе в минуле.
Тоді ти відкриваєш ці спогади, обережно переглядаєш їх і складаєш назад.

Біль не зник. Як і любов.
Вони живуть у серці.
І з ними ти теж живеш.

Мабуть, у кожного з нас є те, без чого, здається, неможливо жити.
Виявляється – можливо.
Просто це вже зовсім інше життя.