Глуха ніч, світла ніде немає, люди з хат виходити бояться, а ми пам’ятник закопуємо

Вони чекають свого часу, чекають, коли наш регіон буде звільнено, і люди зможуть дістати всі свої цінні схованки. Однією з таких поділився наш читач.

Юрій — староста одного з сіл Бердянського району. За гіркою іронією долі війна й окупація рідного села збіглися з планами на його благоустрій. У селі вже заклали паркову зону, висадили дерева і підготували місце для пам’ятного знаку. Навесні там мало з’явитися місце вшанування захисників України.

«Мене давно хвилювало, що на території нашої громади не було пам’ятника воїнам, полеглим за Україну, тому в новому парку вирішили поставити саме його. Наш голова громади ідею підтримав. На щастя, вдалося знайти спонсорів, які допомогли все придбати. Буквально наприкінці лютого в сільраду привезли готовий пам’ятник. У його центрі — український тризуб, поруч — слова: «Творець української державності — український воїн». Знак чекав весни й встановлення на своє почесне місце в центрі села.

Але замість весни прийшла клята війна. Власне, весна, мабуть, теж була. Але її ніхто не помічав. Перші тижні — повний ступор, усі стривожено один на одного дивляться, чекають. А трохи пізніше свої голови почали піднімати «любителі руського міра». Особливо активно це стало відбуватися після першого «шмону», який російські військові провели в селі. Люди з проукраїнською позицією стали тихіші, зрадники вже не соромилися висловлюватися вголос. Стало зрозуміло, що на нас чекають постійні перевірки й пошуки «неугодних». А всю українську символіку (разом із новим пам’ятником) просто жорстоко знищать. Ще й ініціаторів можуть покарати.

І так мені шкода стало того пам’ятника. Ми так над ним працювали, таку цінність вкладали. А тут «визволителі» візьмуть і розтопчуть просто. Не витримав. Говорити нікому не став, зібралися тихо серед ночі з дружиною, поїхали, винесли його з чорного ходу сільради (ще тоді в мене ключі були) і вивезли за село. Глуха ніч, світла ніде немає, люди з хат виходити бояться, а ми пам’ятник закопуємо. Повернулися додому потомлені, брудні, але з якимось відчуттям важливості моменту. Ніби вдалося щось справді цінне від них вберегти.

Вірю в те, що ми обов’язково повернемося додому. Відкопаємо пам’ятник і встановимо його на те місце, де він має бути. Але тепер у нього буде своя особлива історія. І ще більша цінність».