Гості чи повноправні члени громади? Як насправді ставляться до переселенців?

За цей час сотні тисяч людей втратили свої домівки і змушені були починати життя в нових містах і громадах. І хоч ми всі – громадяни однієї країни, на практиці багато хто стикається з відчуттям, що він тут чужий. Своєю історією та роздумами з редакцією «Бердянськ 24» поділилась наша бердянка з Одеси.

«Я їду одеською вулицею. Біля однієї будівлі стоїть черга – тут розташований хаб для переселенців. Та мій погляд зупиняє не це, а слова, що написані на величезному банері:
«Ви – не біженці. Ви – гості Одеси».

Не – повноправні жителі міста.
Не – частина громади.
Не – такі ж громадяни своєї країни.
А – гості. 

Можна подумати – ну чого причепилась? 
Що тут такого?

Все б нічого, от тільки, чого зазвичай чекають від гостей?
Їсти/пити, що дають, бути вдячним, не качати в чужій хаті свої права і вчасно піти додому.

З переселенцями в цій історії є «маленька» нестиковка. 
Їм нікуди йти. 
І доводиться жити у цих вічних гостях.

Після втрати свого дому кожен із нас опинився у новому місці, серед нових людей. Стати «своїм» тут буває досить складно і без статусу переселенця, але коли тобі прямо кажуть, що ти – гість, а отже маєш поводитись відповідно – виникає справедливе і болісне питання:
а де тоді відчувати себе, як удома тим, у кого цього дому немає?

Мені здається, відповідь тут лише одна: наша країна – наш спільний дім.
І в будь-якій її точці кожен із нас має право бути не гостем, а рівноправним громадянином, сусідом, колегою, другом.
Бо кожен заплатив за це право. 
Хтось – домом, хтось – майном, хтось – близькими, яких неможливо повернути. 

Щиро сподіваюсь, що таке ставлення не скрізь.
Ще більше – що ті, хто теж втратив свій дім – змогли знайти його (і себе) на новому місці.
Я думаю, що переселенці достатньо віддали для того, аби цього вимагати.
Більше ніж достатньо.

І обіймаю кожного, хто вже змучився гостювати.
Але піти – нікуди. 

Ця історія – нагадування і тим, хто приймає переселенців, 
і тим, хто ними став:
не називайте людей гостями у власній країні. Для когось це визначення звучить, як ніж. Україна – наш спільний дім. І якщо ми хочемо справжньої єдності, варто бачити в переселенцях не тимчасово прибулих, а рівноправних громадян.

А тим, хто втратив дім, важливо пам’ятати: жодні слова не здатні забрати в нас право бути рівними.
Ми не гості. 
Ми – вдома. 
І ми будуємо цей дім разом.

Читайте також

Жити у місті своєї мрії і так сумувати за домом. Розповідь бердянки у Львові Коли твій дім у списку «безхозного» майна: історія бердянки «Крок за кроком у нове життя» – історія бердянки про те, як проста звичка допомогла їй знову повірити у себе.