Історія біженства. Які випробування ховаються за фотографіями в соціальних мережах 

До нашої редакції надійшов лист від бердянки, яка поділилася своєю історією вимушеного переїзду до Європи. Це сповідь про те, що реальність біженства далеко не завжди схожа на успішні розповіді в інтернеті, а за безпеку рідних часом доводиться платити самотністю та нескінченним чеканням.

Я часто читаю успішні історії бердянців, які виїхали за кордон та влаштували там своє життя. Інколи бачу гарні світлини в соціальних мережах своїх знайомих і здається, що війна лише покращила їхнє становище – живуть в Європі, знайшли непогану роботу, діти адаптувалися в новом середовищі, багато подорожують іншими містами, чоловіки поряд зі своїми дружинами.

І, насправді, я радію за наших земляків.

Та моя історія біженства не така успішна, як хотілося б. Я виїхала влітку 2022-го року, коли народилась донька, бо почала тривожитись за її безпеку. Чоловік – військовий, вдома буває рідко, тож наполягав, щоб ми їхали з України. Тим паче в Європі живуть мої батьки, які могли стати підтримкою у вихованні внучки.

Проте реальність європейського життя виявилася далекою від глянцевих картинок. Коли перша ейфорія від безпеки минула, накотилася важка хвиля адаптації. Виявилося, що навіть присутність батьків не може заповнити ту величезну порожнечу, яку залишила відсутність чоловіка. Поки інші родини за кордоном будували спільний побут, моє життя перетворилося на нескінченне очікування коротких дзвінків із фронту.

Бути мамою немовляти в чужій країні – це окреме випробування. Мовні бар’єри, чужа бюрократія, неможливість повноцінно реалізувати себе в професії через те, що вся увага віддана дитині, – усе це тиснуло щодня. Інколи, гортаючи стрічку новин і бачачи успіхи інших бердянців, я відчувала провину. Мені здавалося, що я застрягла на місці, що моя історія – це історія паузи, а не руху вперед.

Але з часом прийшло важливе усвідомлення. Мій успіх не вимірюється кількістю подорожей чи престижністю нової роботи в Європі. Мій успіх у тому, що моя донька росте під мирним небо, не знаючи звуків вибухів. Мій успіх у тому, що я зберегла віру, тримаю наш тил і залишаюся опорою для свого чоловіка, якому там, на передовій важливо знати, що ми в безпеці.

Наша історія біженства не ідеальна, вона повна туги за домом, тривоги та тихих сліз у подушку. Але вона така. І коли-небудь, сидячи на березі нашого вільного Азовського моря, ми з чоловіком будемо розповідати доньці про ці часи як про найважчий, але пройдений іспит у нашому житті.