У 2019 році Вікторія поїхала працювати до США, прилетіла до Києва 23 лютого 2022 року. Наступного ранку мав бути потяг до рідного Бердянська, але замість перону й обіймів з батьками почалася велика війна і тепер її дім лишається за лінією фронту.
Для когось відстань вимірюється милями чи годинами польоту, а для мене вона назавжди застигла в одній ночі – між 23 та 24 лютого 2022 року.
Я родом із Бердянська. У 2019-му я поїхала працювати до Сполучених Штатів. Збиралася стати там на ноги і вже потім приїхати в гості до батьків. Океан тоді не здавався перешкодою, це була просто велика вода, яку легко перетнути.
Спочатку мені було складно. Перший рік пішов на адаптацію – чужа мова, нескінченні зміни, оренда кімнати. А потім світ накрила пандемія. Кордони закрилися, рейси скасовувалися один за одним, а ціни на квитки до України зросли. Переліт довелося перенести.
Я багато працювала, брала додаткові зміни на свята, відмовляла собі в зайвій чашці кави чи новій речі, бо в голові постійно крутила одну й ту саму сцену – ось я виходжу з вагона на перон бердянського вокзалу, а біля входу стоять мама з татом, і я кидаю важку валізу на землю, щоб нарешті їх обійняти.
До лютого 2022 року я відклала немалу суму на квиток через океан. Я купила квиток до Києва, а звідти – на ранковий потяг до Бердянська, на 24 лютого. У моїй валізі лежали подарунки, які я обирала місяцями. Теплий флісовий светр для тата, щоб не мерз на ранковій риболовлі на косі, мамині улюблені парфуми, цілий пакунок вітамінів і солодощів, і гроші, щоб підтримати їх фінансово.
Увечері 23 лютого я приземлилася в Борисполі. Вдихнула холодне, трохи сире київське повітря і відчула таке полегшення, якого не знала три роки. Я вдома, я в Україні, до моря лишилася всього одна ніч. Пам’ятаю, як зателефонувала мамі вже з вокзалу. Вона сміялася в слухавку, казала, що вже поставила варити холодець і з самого ранку збігала на Центральний ринок по найсвіжіших бичків, щоб посмажити на сніданок. Ми попрощалися до ранку. Я поклала слухавку з відчуттям абсолютного, майже дитячого щастя.
А о п’ятій ранку Київ здригнувся від вибухів.
Я сиділа на своїй величезній валізі посеред гучної, розгубленої зали очікування, дивилася на електронне табло, де один за одним червоніли написи про скасування, і не могла збагнути, як мій Бердянськ раптом став недосяжним за лічені години. У перші дні здавалося, що це якесь безглузде непорозуміння, що варто лише знайти якусь машину, приватного перевізника, попутку – і я прорвуся додому. Я гортала чати, обдзвонювала водіїв, але мені відмовляли. А за кілька днів місто опинилося в окупації. Сімсот кілометрів від Києва до Бердянська стали прірвою, глибшою та ширшою за океан.
Минуло вже сім років відтоді, як я востаннє бачила батьків наживо. Сім років, як ми спілкуємося лише повідомленнями та короткими дзвінками через поганий зв’язок, де за кожним «усе нормально» ховається ціла прірва болю.
Мої батьки, на жаль, поки не можуть виїхати. Я знаю їхню причину й не маю жодного права сперечатися. У них на руках старенькі бабуся з дідусем. Бабуся вже давно не встає з ліжка, дідусь майже втратив зір. Довга, виснажлива дорога через десятки блокпостів і фільтрацій у невідомість стала б для них вироком. Батьки зробили свій вибір – залишитися поруч і допомагати їм.
Згодом я вирішила повернутися до України, щоб бути хоч так ближче до батьків і в разі чого одразу поїхати до них. Не хочу, щоб нас розділяв ще й океан, досить того, що розділяє війна. Я орендую невелику квартиру, працюю, намагаюся бути корисною тут, а в кутку моєї шафи досі стоїть та сама валіза. Іноді, коли туга накриває, я закриваю очі й бачу наше море – тепле, мілке біля берега, з криками чайок і запахом солоного вітру. І я точно знаю, що одного дня цей потяг до Бердянська все-таки рушить. А я знову стоятиму на пероні, кину валізу на землю і нарешті обійму тих, кого чекала все своє доросле життя.









