Коли війна розриває найрідніші зв’язки: або втрати, яких ми не чекали

Війна руйнує не лише наші міста, а й стосунки — між друзями, партнерами, родинами.
Я давно ставлю собі питання: чому хтось витримує випробування війною, а хтось — ні?
Ми не витримали.

Ми були тією родиною, про яку друзі з легкою заздрістю казали: «ідеальна».
Стільки років разом, стільки всього пройдено — здавалося, що вже ніщо не зможе нас розділити.
Виявилось — може.

Коли наш Бердянськ окупували, ми домовилися: трохи почекаємо, а якщо нічого не зміниться — поїдемо.
Та чим довше ми чекали, тим більше змінювалися самі.

Я замкнулася в собі, не виходила з дому, жила лише переписками з тими, хто виїхав, і новинами.
А він… Він намагався жити далі. Переконував, що все спокійно, і його цілком усе влаштовує.

Коли я більше не витримала й попросила його їхати, він просто відповів:

«Їдь, якщо хочеш».

Я поїхала.

Ми ще якийсь час підтримували зв’язок. Але про що говорити, коли твоє життя — безсонні ночі, тривоги й страх,
а в нього — «все тихо і спокійно»?
Ми втратили одне одного.

Я довго не могла це прийняти.
А потім — роззирнулася.

Одна знайома втратила батьків. Ні, вони живі й здорові. Просто стали на «інший бік», і вона більше не знає, як з ними говорити.
Інша — втратила найближчу подругу. Та лишилася вдома й переконує, що «хлопчики у формі» їх там захищають.

З усіх втрат, які нам довелося пережити, ця — найтяжча.
Втрата тих, з ким ти мав пройти через усе це.
Але не пройшов.

Зараз я вірю: ці втрати теж важливі.
Вони звільняють місце. Для нових зустрічей і нових людей.
Людей, які не випустять твоєї руки, коли все руйнується.
З якими ти будеш — на одному боці.