«Квиток до моря за ціною метро». Історія бердянської вчительки Тетяни 

Жінка «перевезла» частинку рідного міста до шумного мегаполісу

Тетяна належить до тих людей, чиє життя в Бердянську було нерозривно пов’язане з морем та портом. Вона мешкала в старій «сталінці» неподалік від набережної, де щоранку перевіряла напрямок вітру за тим, як пахне повітря, сіллю чи степовим полином. За десятиліття роботи в школі вона навчила тисячі дітей любити слово, але сама в евакуації довгий час не могла підібрати жодного вислову, щоб описати свій стан. Вона виїхала з міста в березні 2022-го лише з одним рюкзаком, у якому, крім документів, лежав старий томик поезій та кросівки для тривалих прогулянок берегом.

Жінка зізнається, що життя в Києві для неї виклик, адже вона мріяла прожити його в маленькому Бердянську. Столиця надто голосна. Їй не вистачає відчуття спокою, тиші, а головне, моря. 

«Перші місяці в Києві я почувалася рибою, яку викинуло на пісок. Мені здавалося, що київське повітря занадто стояче, воно не рухається, у ньому немає тієї вологої гостроти. Я не могла спати, бо мої вуха на підсвідомості постійно шукали той самий морський ритм. Це було схоже на фантомний біль: кінцівки немає, а вона свербить. Так і в мене, дому немає, а я чекаю, коли за вікном зашумить море», – розповідає Тетяна.

Порятунок прийшов випадково, коли вона вперше потрапила на Оболонь. Тетяна згадує, як сіла на бетонні сходи біля самої води, заплющила очі і раптом відчула, як Дніпро плещеться об каміння. Звісно, це була не морська хвиля, але ритм виявився настільки схожим, що вона вперше за довгий час змогла розслабитися.

Тепер вона приходить на набережну щодня рівно о шостій вечора. У Бердянську це був час, коли вона зазвичай закінчувала перевіряти зошити і йшла до Набережної, щоб перезавантажитись. У Києві цей ритуал став її персональною терапією. Тетяна знайшла на Оболоні лавку біля верб, які схиляються над водою, довго сидить там та слухає шепіт води. 

«Мої нові київські знайомі іноді кажуть, що я занадто дисциплінована, бо витрачаю 40 хвилин на дорогу до води за будь-якої погоди. А я відповідаю, що це мій квиток додому за ціною поїздки в метро. Поки я сиджу тут із кавою, я не ВПО, яка знімає кімнату в незнайомому місті. Я – Тетяна, вчителька з Бердянська, яка просто вийшла на променад. Це моя ілюзія безпеки, мій внутрішній «якір», який не дає мені піти на дно в цьому величезному місті», – ділиться жінка.

Тетяна принципово не купує в Києві сувенірів, які нагадували б про дім, каже, що справжній Бердянськ неможливо втиснути в магнітик чи пластикову статуетку. Для неї він живе в запахах та звуках. 

«Я знаю, що моя квартира зараз зачинена, а море там бачить чужі обличчя. Але тут, на набережній, я ніби тримаю власну лінію зв’язку. Поки я приходжу сюди щовечора, моє місто залишається зі мною. Воно живе в цій прохолоді від води і в тому, як я грію руки об стаканчик з кавою. Це моя маленька перемога над обставинами і право залишатися собою попри все», – каже Тетяна.

Щовечора, коли сонце ховається за київські багатоповерхівки, Тетяна подумки прощається з портом, набережною та своїми учнями. Вона каже: «Побачимося завтра». І ця проста фраза дає їй сили прокинутися наступного ранку, піти на роботу і знову чекати на шосту вечора.