Передчуття, «місто відьом» та терапія творчістю. Історія бердянської медикині Марини Захарової

Марина залишила рідний Бердянськ за два тижні до великої війни, пройшла через виснажливий київський побут та загибель зятя на фронті, щоб зрештою знайти прихисток у маленькому німецькому містечку.

Інтуїція війни

Для Марини війна почалася не з перших вибухів, а з незрозумілої тривоги, яка буквально виштовхувала її з дому. У лютому 2022-го вона, медикиня з 16-річним стажем у міській стоматології, раптом відчула, що не може більше залишатися в Бердянську. Жінка зізнається, що відчувала тривогу і всередині щось підказувало, що станеться найгірше.

«Я не можу пояснити це розумно. Просто щось виштовхувало. Погані сни, тривожність, яка накопичувалася. Я ходила до моря, але не могла заспокоїтися. Почувалася як тварина в клітці. Я закрила всі комунальні рахунки, звільнилася з роботи (хоча мені пропонували кращу посаду рентгенолога) і поїхала в Київ. 9 лютого я вже була там. Тоді я ще не вірила, що війна торкнеться нашого міста, але інстинкт спрацював швидше за розум», – згадує Марина.

У столиці Марина опинилася без роботи. Вона думала, що швидко знайде тут роботу, але на її резюме не реагували, що дуже здивувало жінко. Місто, яке завжди було багате на пропозиції, раптом затихло. На момент 24 лютого вона була безробітною, а стажування в новій клініці лазерної епіляції, призначене саме на цей день, так і не відбулося.

Далі був шлях, знайомий багатьом медикам у перші дні вторгнення. Марина намагалася потрапити до лав територіальної оборони.

«Я хотіла допомагати хлопцям, хотіла бути частиною цих історичних подій. Але в одному ТрО не було вакансій для медсестер, лише для лікарів. В іншому пропонували одразу їхати на передову. Я чесно зізнаюся, що злякалася. Тоді в мене ще не було жодних курсів тактичної медицини, і їхати на «нуль» без підготовки було б самогубством».

Врешті Марина пішла працювати в аптеку «Подорожник» на Лівому березі Києва. Вона жила у своєї тітки, допомагаючи їй із продуктами та підтримуючи в буремні місяці для Києва. Згодом була робота асистенткою у стоматології, але виснаження від життя у великому місті під обстрілами лише зростало.

Точка неповернення

Київський період життя Марини обірвався трагедією. За час війни її донька Аліна встигла вийти заміж за добровольця Тараса, який був на фронті з перших днів. У травні 2025 року хлопець загинув.

«Після цього втратився взагалі сенс усього. Сенс триматися за Київ, сенс витушуватися на двох роботах одночасно. Праця на виснаження просто вбиває, коли ти один, без допомоги, тягнеш на собі дорогі орендовані квартири. Донька прийняла рішення виїжджати в Чехію, а я в жовтні 25-го року поїхала до Німеччини. Я зрозуміла, що більше не потягну такий темп. Мені вже не двадцять років, щоб працювати в нічні зміни і вичавлювати з себе останні краплі сил».

Магдебург – місто в’язниць та суворих правил

Марина опинилася в місті Бург (передмістя Магдебурга). Це містечко на 20 тисяч жителів зустріло її не лише німецьким порядком, а й важкою історичною атмосферою.

«Бург називають «містом тюрем». Історично сюди везли жінок, яких судили в Магдебурзі як відьом. Тут досі стоїть ця тюремна вежа, де їх утримували. І ця енергетика відчувається – місто суворе, не дуже радісне, без наших звичних кав’ярень та «двіжух». Після Бердянська чи Києва тут панує тиша, яка іноді тисне» – ділиться жінка.

Марина наголошує на разючій різниці в менталітеті. Європа для неї виявилася менш вільною, ніж Україна.

«Україна – вільна країна. У Німеччині все інакше. Тут ти під ковпаком. Фріланс поза законом. Навіть малесенька підробка – це вже злочин. Тут не можна бути самозайнятим так просто, як у нас: вивчився на масажиста, орендував кабінет і працюєш. Ні, тут це довгий шлях. Навіть собаки мають правила: гавкати можна не більше 10 хвилин на день, інакше сусіди, які за тобою пильнують, напишуть скаргу. Вам не скажуть нічого в очі, просто прийде штраф».

Однак Марина відзначає й інший бік: неймовірну ввічливість німців.

«Я ще не бачила злого чи агресивного німця. Навіть якщо ти відверто «тупиш» через мовний бар’єр, вони усміхаються і терпляче показують, як правильно».

Терапія фарбами

Зараз Марина присвячує свій день навчанню – чотири години інтенсивної німецької мови щодня. А також мріє в майбутнбому пов`язати життя з косметологією. Але її справжня робота нині відбувається всередині. Вона розробила власний алгоритм витягування себе з хаосу.

«У Києві моєю терапією були коні на Трухановому острові та купання в Дніпрі в холодну пору року. Прирічна вулиця стала моїм шматочком Бердянська в столиці. Зараз, у Бурзі, я рятуюся творчістю. Я згадала, що я творча людина. Підняла свої старі записи, пишу вірші та прозу, малюю акварелі. Це допомагає стабілізувати нервову систему. Також допомагає фітнес – неважливо, в залі чи просто в кімнаті. Це дає ендорфіни, які зараз життєво необхідні», – ділиться Марина.

Ще одна важлива частина її ментального здоров’я – турбота про інших. Марина підгодовує місцевих котів та птахів.

«Це шматочок моєї психотерапії. Я дуже люблю годувати тварин, це дає внутрішній баланс».

А ще жінка розвиває блог в соц мережах. Всі ці заняття показують її багатогранність та любов до нового.

Фантомне море

Марина досі сумує за морем. У Києві вона їздила в Одесу, щоб просто подихати солоним повітрям. Вона впевнена, що ці два міста мають спільний код.

«Одесу теж будував граф Воронцов, наш засновник. І цей вайб відчувається в усьому: в архітектурі, у рослинах».

На запитання про повернення Марина відповідає чесно, що не знає. В окупації залишилася мама, собака та квартира, але життя вже розрізане на «до» та «після».

«Я б точно приїхала після деокупації. Згадати старе життя, навістити маму. До війни я мріяла жити на два міста – Бердянськ і Київ. Але зараз моє завдання просто навчитися жити заново, крок за кроком, знаходячи радість у малюванні та мові, яку я щойно почала вивчати».