Море із соняхів. Як бердянка Ганна вирощує сад для чоловіка 

Чоловік Ганни все життя мріяв про сад з фруктовими деревами та квітами, зокрема, соняшниками. Коли він пішов захищати країну, дівчина здійснила цю мрію.

Будинок в невеликому селі на Вінниччині зустрів Ганну бур’янами по пояс і поламаним парканом. Це була типова оселя переселенців: чужі меблі, запах вогкості та відчуття тимчасовості. Коли Олексій – чоловік дівчини, після кількох місяців волонтерства підписав контракт і поїхав на фронт, ця тимчасовість стала нестерпною.

Ганна згадує, що перші тижні на новому місці вона просто сиділа на ґанку і дивилася в захаращений сад. Пізніше згадала, що чоловік завжди мріяв посадити багато соняхів, які буде видно з вікна будинку – це його улюблена рослина. Олексій завжди називав їх «маленькими сонцями», які тримають небо.

«У Бердянську ми часто зупинялися біля соняшникових полів, просто щоб постояти і подивитися на цей жовтий океан. Це його улюблена рослина і я захотіла присвятити цей сад чоловікові», – розповідає Ганна.

Вінницький чорнозем виявився набагато важчим за піщаний ґрунт Приазов’я. Ганна буквально вигризала кожен метр, збиваючи руки в кров. Але цей фізичний біль допомагав не думати про те, що чоловік зараз на складному напрямку. Це став її спосіб заземлитися та перезавантажити голову і тіло. 

Коли соняхи піднялися на метр, Ганна почала щовечора надсилати Олексію звіти. Це став їхній особливий ритуал. Вона фотографувала кожен новий листок, кожне потовщення стебла.

«Спочатку він не повірив, що я увязалась в цю авантюру. Але мені дуже цінно, що чоловік жодного разу не відмовив мене продовжувати копатися в саду, навпаки, його тішило, що я маю сили на роботу, з ентузіазмом працюю і відволікаюсь від поганих думок. Та найбільше його тішило, що цей сад я присвятила йому», – ділиться жінка.

Для Олексія і соняхи, і старання дружини стали нагадуванням – життя в тилу вирує і він знає що і кого захищає від ворога. 

У серпні соняхи нарешті розквітли. Вони були велетенські, із важкими головами, що дивилися точно на схід. Ганна зробила фото, де вона майже зникає в цьому жовтому лісі, і надіслала Олексію.

«Льоша подзвонив мені вночі і сказав, що коли стає зовсім погано і страшно, він просто заплющує очі і бачить наші соняхи під вікном. Уявляє, як вони пахнуть пилом і сонцем, як у Бердянську» – переказує слова чоловіка Ганна.

Зараз зима і соняхів, звісно, немає. Але Ганна чекає часу, коли знову задасе ними сад. А поки в ньому ростуть фруктові дерева, якими дівчина також засадила територію. Її чоловік й досі тримає фото соняхів на заставці телефону і мріє цього літа приїхати у відпустку та насолодитися цим жовтим морем. 

«Зі своїм садом я менше читаю новини і менше нервую. І цей мій спосію триматися та показувати чоловікові, що в мене все добре», – підсумовує Ганна.

Сад Ганни став живим доказом того, що життя сильніше за руйнування. І поки під Вінницею цвітуть соняхи, посаджені дружиною воїна, Олексій знає, заради чого він щоранку виходить на зв’язок і каже: «Живий. Все добре».