Бердянськ – порожні вулиці, знайомі обличчя і невимовний біль

Більше двох років тому ми з дружиною провели дітей і пообіцяли, що будемо чекати їх вдома. Тоді, коли наш дім знову стане нашим.

Разом із дітьми виїхало багато наших рідних і друзів. Спершу навіть здавалося, що з міста поїхали всі, кого ми знали. Бо вулиці були пустими, а ті рідкісні люди, яких бачив, здавалися чужими.

А тоді потроху почали зустрічати знайомі обличчя.

• Когось — мовчазного і стриманого, з очима, які видавали нестерпний біль і тугу.
  
• Когось — радісного і веселого, показово насмішкуватого.
  
• Чиєсь обличчя з’являлося в новинах як Героя, який загинув, захищаючи свою Батьківщину.
  
• Чиєсь — як колаборанта, якого ліквідували за зраду.
  
• Ще когось за цю підлу зраду нагороджували «медалями й грамотами», і ти вже сам відводив очі від їхніх облич.

Спершу нашим порятунком від самотності був перегляд фотоальбомів. Буває, така туга накриває — дістанемо з дружиною те добро, переглядаємо, згадуємо. Ніби ще раз переживаємо той час.

А тоді якось почали: «А де ж це зараз Микола?», «А це не Надя була отам на мітингу з триколором?», «А Василь такий тихий став, що не знаєш, чи можна з ним взагалі говорити».

І люди, які колись були частиною твого життя, стають примарами. Хтось геть віддалився, хтось з нього взагалі зник, а хтось — краще б зник.

Ці страшні три роки зробили з наших людей мовчазних примар. Ми боїмося довіряти, говорити, навіть дивитися один на одного. Бо в кожного питання: «А який ти насправді?».

Ех, як я чекаю того часу, коли ми знову станемо людьми.
Коли знову без страху розмовлятимемо про все на світі. І дивитимемося в очі. І довірятимемо. І місто знову заполонять люди, які так чекають.
Коли наш дім знову стане нашим.