Більше довіри чи відчуження? Що бердянці відчувають на четвертому році повномасштабної війни – опитування

Для когось війна стала точкою єднання, для когось моментом, коли світ остаточно розпався на «своїх» і «чужих».

«Любові до міста стало більше… Розуміння, наскільки воно було чудове», – написав один із бердянців.

Цю фразу підхопили інші. Багато хто зізнається, що саме після втрати рідного міста відчули, наскільки глибоко воно в них укорінилося.

Розлука з домом, запахом моря, вулицями, де проходило дитинство, пробудила не лише тугу, а й вдячність. Війна забрала Бердянськ фізично, але повернула його в серце як спогад.

Та поруч із цими словами лунають інші – сповнені недовіри.

«Більше відчуження, ніж зближення».

«Відчуження. Бо ми тут чужі… І завжди такими будемо для місцевих».

Для багатьох переселенців це стало новою реальністю. Вони втратили не лише дім, а й відчуття приналежності. У нових містах доводиться починати все з нуля, і навіть серед тих, хто говорить тією ж мовою, часто виникає відчуття холодної дистанції. Люди закриваються, бо бояться болю, зради, непорозуміння.

«Усі показали своє істинне лице. Багато непотрібного відсіялося. Довіряти людям – себе не поважати. Кожен діє у своїх інтересах» – пише бердянець.

Після кількох років життя у стресі, невизначеності й страху людська психіка переходить у режим захисту. Ми інстинктивно віддаляємось, зменшуємо коло довіри, щоби вберегти себе. Для когось це стає бронею, для когось пасткою самотності.

Та навіть серед цієї недовіри залишаються люди, які тримаються один одного.

«Мої друзі не зганьбились, навіть ті, хто в окупації. Ми вистоїмо разом. Бердянськ – це Україна!»

Там, де довіра вижила, вона стала ще міцнішою. У спільному досвіді болю народилася нова форма близькості – через випробування.

З психологічної точки зору, ці протилежні реакції природні. Травма ніколи не робить людей однаковими. Для одних вона відкриває глибину емпатії, люди стають ближчими, бо знають, як боляче, і не хочуть завдавати болю іншим. Для інших навпаки травма стає межею. Вони замикаються, бо кожне нове знайомство здається потенційною втратою.

У цьому й полягає парадокс війни. Вона одночасно роз’єднує і об’єднує.

Одні будують мости, інші мури. Але всіх об’єднує одне – пам’ять про Бердянськ, який став символом того, що втрачено, і тим, заради чого хочеться вистояти.

Читайте також

Що з довоєнного життя здається зараз казкою – відповіді бердянців