Майстриня з Бердянська Інна Кущ після втрати швейного цеху в окупації побудувала справу з нуля в Ужгороді

Клієнти по всьому світу 

Сьогодні робочий графік бердянки Інни в Ужгороді розписаний без вихідних. Вона поєднує одразу чотири напрямки роботи. Головна справа її життя – це шиття та навчання інших. Навіть за тисячі кілометрів від рідного дому жінка не втратила зв’язок зі своїми постійними замовниками з Бердянська. Багато її клієнток зараз живуть у Німеччині та інших країнах Європи, але продовжують замовляти одяг саме у своєї майстрині.

Робота відбувається просто – речі шиють дистанційно і відправляють поштою за кордон. Інна настільки добре знає особливості фігури кожної своєї клієнтки, що навіть не потребує примірок наживо.

«Це ж мої постійні клієнти, у мене рука вже автоматично вимальовує вигини їхнього тіла. Вони мені тільки кажуть, де трохи погладшали, або навпаки, що підкачали. Бо багато хто зараз за кордоном реалізував свої мрії піти до спортзалу, коли з’явився вільний час і немає роботи. Вони вивчають мову в чужій країні, це зовсім інший стрес, тому починають активно займатися спортом, щоб не зійти з розуму і не впадати в депресивні стани. А я їм тут відшиваю речі онлайн і відправляю», – розповідає Інна.

Окрім індивідуальних замовлень для бердянців за кордоном, на Закарпатті майстриня знову почала шити сценічні костюми для земляків. Ця історія стала для неї справжньою несподіванкою. Ще в мирному Бердянську Інна дев’ять років поспіль одягала відомий у місті танцювальний колектив «Вікторі Денс». Згодом один із тренерів цього клубу Роман Палінков відокремився і створив власний колектив «Переможець».

Після окупації Бердянська тренер виїхав на Закарпаття і в місті Чоп знову зібрав свій танцювальний колектив. Одного дня Інна абсолютно випадково побачила його просто з вікна автомобіля.

«Я їхала машиною через місто, а він йшов вулицею з донькою. Коли його побачила, закричала: Ромо, привіт! Потім ми ще раз зустрілися в торговельному центрі. Я питаю: Ну що, ти почав там усе заново? Він каже, що потроху пробує. Тоді я кажу: Слухай, мені ж треба комусь шити речі!. А він відповідає: Так давай! І це вийшла просто неймовірна співпраця, ми знову працюємо разом уже тут», – ділиться спогадами жінка.

Зараз навколо швейної справи Інни в Ужгороді утворилося ціле коло земляків. Місцеві бердянці стежать за її роботою в соцмережах, дивляться інтерв’ю, спілкуються і приходять до неї на навчання. Ба більше, люди їдуть до неї навіть з інших міст України. Нещодавно одна бердянка спеціально приїжджала на цілий місяць із Києва до Ужгорода, щоб пройти швейний курс у своїй землячки в межах благодійного проєкту.

Гранти для відкриття власної справи

За три роки роботи швейної студії в Ужгороді через руки бердянської майстрині пройшло понад 100 учнів. Із них більше 80 людей змогли опанувати нову справу абсолютно безкоштовно. Такі курси Інна організовує разом із великими благодійними фондами та громадськими організаціями. Зараз стартує черговий безкоштовний потік, куди також зареєструвалося чимало переселенців із Бердянська.

Ще близько 30 учнів навчалися у студії за власні кошти. Серед них є як дорослі, так і окремі групи для дітей та підлітків. Найцікавіше те, що за весь час роботи на Закарпатті Інна не витратила жодної гривні на просування своїх послуг – люди дізнаються про неї виключно через знайомих.

Саме навчання у студії побудоване так, щоб людина не просто навчилася рівно прокладати строчку на машинці, а й повірила у власні сили та змогла заробляти цим на життя. Повний курс для новачків триває щонайменше чотири місяці, а для благодійних проєктів з обмеженим бюджетом майстриня розробила скорочену місячну програму, яка дає міцну базу.

«У мене не тільки навчання шиттю, побудові викрійок, правильній посадці по фігурі чи підбору тканини. У курс обов’язково закладена психологічна складова і фінансова грамотність. Мені подобається діставати з людей те, що вони зазвичай ховають десь глибоко в собі і не дозволяють випустити назовні. Отут у мене в студії всі королеви, всі повелительки тканин, дизайнери і модельєри. У нас реально вже запустилося декілька власних брендів одягу. Ті випускниці, які точно знають, чого хочуть, відкривають свою справу, а інші дівчата, які просто класно шиють, але ще не готові виходити на ринок самостійно, об’єднуються з ними і разом заробляють», – пояснює засновниця студії.

Сама Інна шиє ще з шостого класу – у дитинстві ходила до гуртка крою та шиття у Будинку піонерів. Проте вона переконана, що в цій професії всього життя замало, щоб знати все, бо постійно з’являються нові фасони, складні тканини та сучасні технології обробки. Саме тому до кожного проєкту вона підходить гнучко і підлаштовує програму під конкретних людей.

Одним із найтепліших спогадів для майстрині став навчальний курс для жінок із ромської громади. Цей досвід повністю перевернув її уявлення про людей, щодо яких у суспільстві досі існує чимало упереджень.

«З ромами це взагалі був найцікавіший проєкт. Я тоді зрозуміла, наскільки багато у нас в суспільстві стереотипів щодо них. Насправді я стикнулася з тим, наскільки вони тендітні, щирі, добрі, класні й відверті. Коли вони ходили до мене на курс, я просто кайфувала від роботи. Ми з ними постійно обіймалися і вже півтора року після завершення навчання підтримуємо дружні стосунки», – розповідає бердянка.

Ще один великий задум, який Інна планує втілити найближчим часом – це спільні заняття для ветеранів війни та їхніх родин. Майстриня вже розробила програму, де колишні військові разом із дружинами та дітьми зможуть створювати одяг або картини з тканини. За її словами, після повернення з фронту чоловікам із адреналіновою залежністю буває дуже складно повернутися до спокійного побуту, а спільна ручна праця допомагає родині зблизитися і заземлитися.

Підтримка від знайомих

Дивлячись на теперішній обладнаний навчальний центр, важко уявити, що три роки тому в Ужгороді Інна починала буквально з порожніх рук. Коли після піврічної окупації вона вирвалася з Бердянська і 2022 року приїхала на Закарпаття, в неї не було жодної техніки для роботи.

Приводити думки до ладу жінка ходила на місцеву набережну – Липову алею. Вона з дитинства знала Ужгород, бо звідси родом її мама і тут живе багато родичів. Щороку Інна приїжджала сюди у відпустку, але коли рідні радили купити тут квартиру, завжди відмовлялася, казала, що це місто виключно для відпочинку, а не для роботи. Та війна розпорядилася інакше. Перша прогулянка мирним містом після окупації закінчилася для бердянки сльозами.

«Коли я вийшла на набережну і побачила, як тут живуть люди – у них нічого не сталося, вони щасливі, я в той момент зненавиділа все навколо. Мене все бісило, почалася істерика. Я взяла свою улюблену каву у львівській кав’ярні, сиділа на набережній і просто ридала. Як людина, яка трохи розуміється на психології, я знала, що кава для мене – це такий стоп-фактор, приємний спогад про минуле безпечне і щасливе життя, те, що допомагає заземлитися. Я поплакала, взяла себе в руки, а згодом на тій же набережній підійшла до вуличних наметів під час акції «16 днів проти насильства». Там дівчата запросили мене на зустріч у «ВОНА хаб». І з цього почалася моя психологічна підтримка, а головне – вони наштовхнули мене на думку написати грант і купити обладнання», – пригадує жінка.

Перший грант був невеликим – на 40 тисяч гривень. Цих грошей вистачило, щоб придбати базові речі для старту: швейну машинку, коверлок та парогенератор. Також за підтримки хабу Інна відшила свою першу колекцію одягу на Закарпатті і провела великий показ, до якого долучився навіть всесвітньо відомий Закарпатський народний хор.

Та ще до того, як прийшли перші грантові гроші, про ініціативу майстрині написали журналісти. Цю статтю прочитав її сусід із Бердянська – і цей дзвінок розчулив жінку до глибини душі.

«Я якраз чекала рішення по гранту, коли мені подзвонив мій сусід-бердянець і питає: Інночко, як ти там? Бачив інтерв’ю, що ти хочеш відкривати майстерню, але в тебе ще нічого немає. У мене тут стоїть машинка без діла, давай я тобі її відправлю просто так, щоб твої золоті ручки мали можливість щось робити. Він мені її прислав і каже: Коли війна закінчиться і повернемося додому – тоді мені її повернеш. Ця машинка мене досі неймовірно виручає! А ще знайома дала оголошення у фейсбуці, і місцеві ужгородці подарували мені стару ручну машинку. Коли почалися відключення світла і блекаути, ця ручна машинка рятувала мене аж бігом», – усміхається майстриня.

Саме через постійні відключення світла та дорогу оренду Інна зрозуміла: сидіти вдома на восьмому поверсі і шити на замовлення – це не бізнес, а лише дрібний підробіток. Як фінансистка за освітою, вона сіла і прорахувала всі цифри. Щоб запускати власне швейне виробництво, все одно потрібні кваліфіковані швачки, яких важко знайти. Тому вигідніше орендувати комерційне приміщення, відкрити студію і самій навчати майстринь під свої вимоги. Щойно вона це вирішила, як їй одразу запропонували провести перший навчальний курс.

Перші чотири випуски навчалися у дуже скромних умовах – десять учениць примудрялися шити по черзі на одній електричній машинці, одному оверлоці, парогенераторі та тих самих подарованих машинках. Але дівчата показували такі круті результати, що Інна змогла переконати міжнародних донорів дати їй більшу фінансову підтримку. Загалом в Ужгороді вона виграла вже три гранти. Останній із них – на 3 тисячі доларів – дозволив закупити повний комплект професійного обладнання для навчального центру.

Попри успіх студії, життя в переселенні вимагає чіткого розрахунку. Оренда квартир в Ужгороді дуже дорога, тому паралельно зі швейною справою Інна влаштувалася працювати адміністраторкою в готель. Каже, що завдяки фінансовій освіті вміє правильно розподіляти доходи й витрати. Робота в готелі дозволяє їй відкладати гроші на перший внесок за власне житло, а не просто віддавати все за оренду.

Втрачений цех в Бердянську

У рідному Бердянську швейна справа Інни теж починалася з несподіваного повороту долі. До народження дитини вона будувала серйозну кар’єру у фінансовій сфері – працювала кредитним посередником та йшла в декрет з посади начальниці відділу по роботі з проблемними кредитами в банку. А в декреті одного ранку прокинулася і відчула, що хоче повернутися до дитячого захоплення – шиття.

Подруга попросила її навчити продавчинь у салоні весільної та вечірньої моди правильно продавати сукні і за потреби підганяти їх по фігурі клієнток – десь ушити, десь розшити чи пришити гачки. Саме в тому салоні до свого весілля готувалася засновниця танцювального клубу «Вікторі Денс». Жінки розговорилися, і так стартувала велика швейна історія Інни в Бердянську.

Справи йшли вгору. До весни 2022 року підприємиця готувалася відкрити повноцінний великий цех – під виробництво облаштували весь другий поверх її власного будинку. Старт планували якраз до 8 березня, але все перекреслило повномасштабне вторгнення росії.

«Я закупила обладнання і тканини буквально за пару днів до початку війни. В той склад, де я все це купила і зберігала, прилетіло в перші ж дні. Усе згоріло вщент. Тому війна для мене почалася з мінус пари мільйонів гривень. До того ж лютий для мене завжди був місяцем, коли я вирішувала глобальні питання. Якраз напередодні я здала на заміну свій паспорт, який мені раніше пошкодили на виборах. Тобто велика війна для мене почалася взагалі без документів, із кредитними боргами і – вперше в моєму житті – з порожнім баком у машині», – згадує бердянка.

Сьогодні швейна студія в Ужгороді стала для Інни простором для єднання людей та відродження віри у власні сили. Переселенці, місцеві жителі, дорослі та підлітки знаходять тут не лише нову професію, а й психологічну підтримку. Майстриня продовжує писати нові проєкти, вигравати гранти та мріє про момент, коли зможе реалізувати свої ідеї для адаптації військових та їхніх родин.

Попри те, що її колишнє життя разом із великим будинком і планами залишилося на тимчасово окупованій території, Інна зуміла перегорнути цю сторінку. Вона відпустила Бердянськ як місто, де знову будуватиме своє життя, адже починати все з нуля вже вп’яте було б занадто важко. Водночас зв’язок із рідним містом не обривається. Щойно з’явиться можливість, вона обов’язково відкриє там філіал своєї студії.