Моє місто без мене. Як прийняти, що життя там триває?

Втрата дому порівнюється з втратою близької людини, і це тяжке усвідомлення, що місто живе без тебе. Читайте далі про емоції та спостереження, які він переживає, живучи в чужому світі, але з ностальгією за тим, що вже стало чужим.

Знаєте, що найважче прийняти?
Не те, що я змушена орендувати чуже житло, маючи своє. Не те, що нас розкидало по світу із друзями та рідними.
З цим я якось вчуся жити.

Але як змиритися з тим, що хтось просто вкрав твоє життя – і тепер живе його замість тебе?

Втрата дому була схожа на втрату близької людини. От все твоє життя пов’язане з нею, а її раптом не стало. І ти вчишся жити без неї.

А тоді раптом усвідомлюєш, що місто живе. Просто без тебе.
Бо замість тебе – там живуть інші.

Знаєте, це як сюжет того фільму, коли місце головного героя замінює якийсь двійник-прибулець, який нахабно краде його життя. А герой вимушений мовчки на це дивитись і нічого не може зробити.

От я відчуваю себе десь у такому фільмі. Де прийшли прибульці і просто вкрали твоє життя. Присвоїли його собі.

І тепер вони, а не ти, ходять твоїми рідними вулицями.
Вони, а не ти, сидять у твоєму улюбленому кафе.
Вони, а не ти, милуються заходом сонця над морем.

Іноді так хочеться подивитись фото чи відео Бердянська, але кожне з них – удар під дих.
Бо ось він – твій дім. Виявляється, він існує. Але він геть не правильний.

Ти ж точно знаєш, який він насправді.

І часом не розумієш, що краще – стояти і дивитись, не маючи можливості ні щось зробити, ні його покинути.
Чи зціпити зуби, розвернутись і йти далі.

Бо те, що ти бачиш – швидше привид того, кого ти любив.