«Мрію стати телеведучою та розповісти всьому світу про наш Бердянськ»: історія 18-річної студентки Аліни

Війна змінила дитинство тисяч українських підлітків. Вона забрала у них звичні міста, друзів поруч, відчуття дому — і змусила швидко подорослішати. Це історія Аліни з Бердянська — дівчини, яка пережила окупацію, складну адаптацію у столиці і внутрішню боротьбу між «повернутись» і «жити далі». Сьогодні вона вчиться на телеведучу і мріє про телебачення — але найбільше хоче, щоб світ почув про її місто.

Життя «до»

У 2022 році Аліна навчалась у 8 класі однієї з бердянських шкіл. Її життя було звичайним і наповненим: навчання, танці, спорт, друзі, родина. Вона рано зрозуміла, що хоче пов’язати себе з творчістю.

– Я мріяла стати телеведучою. І ще – навчатися за кордоном. Не знаю, звідки це взялося, але я цим жила: вчила мову, готувалась і уявляла, як поїду здійснювати свою мрію.

24 лютого обірвало ці мрії.

Аліна провела в окупованому Бердянську пів року. І саме там, каже вона, вперше по-справжньому відчула, як сильно не хоче їхати з дому. У липні вони з мамою все ж виїхали. У місті залишились рідні, друзі і все, що було її життям.

– Коли ми приїхали до Києва, я ні з ким не розмовляла, окрім тата,
який залишився вдома. Я постійно плакала і просила повернутись.
Я відчувала, що зрадила всіх: своє місто, рідних, саму себе.

«Я тут ненадовго»

Перші місяці в Києві були найважчими. Аліна закрилась у собі, не хотіла нових знайомств і відмовлялась приймати нову реальність.

– Я ніколи не хотіла жити в Києві. І не могла змиритися з тим, що це тепер моє життя.

Навіть коли пішла до нової школи і познайомилась з однокласниками, вона тримала дистанцію.

– Я казала: я тут ненадовго. Я не шукаю друзів. Ви не станете ними — мої друзі в Бердянську.

У цьому стані заперечення минуло півтора року. З часом Аліна почала дозволяти собі інше життя. Вона знайшла друзів, трохи відкрилась і повернулась до своїх мрій. Але одна річ змінилась.

– Я все ще хотіла займатись журналістикою. Але тепер — в Україні.

Її намагались відмовити — радили обрати «серйознішу» професію і безпечніше майбутнє.

– Але тоді я зрозуміла, що більше не хочу зраджувати собі. І пішла за покликом серця.

Іспити під звуки війни

Вступ до університету вона запам’ятає назавжди. НМТ – після ночі обстрілів. Творчий конкурс – не під світлом софітів, а під бетонною стелею укриття. Але вона впоралась.

– Тепер я кажу: «Всім привіт! Мене звати Аліна, і я майбутня телеведуча».

Мовчання і страх бути забутими

Справжній перелом стався вже під час навчання.

– Нещодавно ми робили репортаж «Великдень у моєму місті». І мені було дуже сумно. Бо всі могли показати своє місто, свій дім, свої традиції. Мої соцмережі цього дня мали б майоріти кадрами рідного Бердянська, але я не могла його показати. Поки моє місто в окупації – я шукаю хоч щось схоже на нього тут. Іноді мені здається, що знаходжу. Іноді – ні.

Вона зізнається: довгий час взагалі не говорила про своє місто.

– Мені було боляче, я не могла підібрати влучних слів. Здавалось, що вже все сказали за мене.

А потім з’явився інший страх.

– Я злякалася, що його можуть забути. Що всіх нас можуть забути.

Говорити – як спосіб зберегти

Саме тоді вона почала говорити.

– Я зрозуміла, що хочу розповідати про свій Бердянськ. Не тільки як про окуповане місто. А як про те місце, яке я знаю і люблю. Я хочу, щоб його знали таким.

Зараз Аліна веде TikTok і ділиться там частиною своїх історій.