«Уперше в житті я зрозуміла, що таке самотність». Історія бердянки, яка не бачила рідних понад чотири роки

Цей лист надійшов до редакції «Бердянськ 24» від дівчини, яку війна розлучила з найдорожчими

Інколи мені здається, що в мене не було нікого. Звучить дивно, майже абсурдно, але водночас – нестерпно страшно.

Моя історія почалася так само, як і в тисяч інших – того лютневого ранку, що розірвав наші життя на «до» та «після». Я прокинулася о сьомій від маминого повідомлення:

«Доню, їдь з України, війна почалася».

Тремтячими пальцями набирала її номер, але у відповідь глуха тиша. За вікном вила сирена – звук, який раніше я чула лише у фільмах про катастрофи. Наша власна катастрофа тоді лише починалась.

Коли нарешті вдалося додзвонитися, голоси зривалися, а в голові був туман. Я була під Києвом, вони – у селі на Бердянщині. Тоді ніхто й гадки не мав, що таке окупація. Рідні кликали до себе, вірили, що в селі буде безпечніше. Я не поїхала. Хотіла залишитися вдома.

Тоді я думала, що це і є пекло. Але справжнє випробування прийшло пізніше. Перші три роки я трималася на чистій вірі: війна ось-ось скінчиться, і ми знову обіймемося. Проте 2025-й став найважчим. Саме тоді я вперше по-справжньому відчула, що таке самотність. Маючи велику родину та люблячих батьків, я раптом усвідомила свою повну фізичну відірваність від них. Вони не можуть виїхати – тримають старенькі дідусь із бабусею, яких неможливо покинути, та дім, у який вросло все життя.

Так я опинилася в ізоляції від найрідніших. Найстрашніше, прокидатися і на мить втрачати зв’язок із реальністю: чи були ці люди насправді, чи вони мені просто наснилися?

Бувають дні, коли туга стає такою гострою, що хочеться лізти на стіни. Зрозуміти цей стан зможуть лише ті, хто так само змушений любити крізь кілометри та кордони. Хто знає, як це – не мати змоги обійняти, поговорити не через скло екрана, а просто потримати за руку чи відчути на кухні рідний, ледь вловимий аромат солодких вергунів.

Але кажуть, що біль – це ґрунт для росту. Саме ця самотність змусила мене будувати внутрішню опору. Вчитися тримати саму себе, коли всередині все розсипається. Повертати собі надію на майбутню зустріч, приймати виклики долі та попри все не дати їм себе зламати.