«Ми зайшли в тупик»: військовий з Бердянська про чотири роки на передовій, втрати побратимів і віру в деокупацію

24 лютого 2022 року Олександр прокинувся о п’ятій ранку, як завжди. Вийшов на балкон, заварив каву. Здавалося, що це звичайний ранок перед роботою. Та за кілька хвилин тишу розірвав вибух. Це була перша ракета.

«Я одразу не зрозумів, що сталося, – згадує він. – Відкрив телеграм, намагався знайти новини, але ніхто нічого не писав. Через п’ять хвилин прилетіла друга ракета, і я вже побачив вибух на власні очі. Тоді стало ясно – почалося».

Над рішенням чоловік не думав і одразу вирішив їхати в ТЦК, але коли о сьомій ранку він туди приїхав, ворота виявилися замкнені на великий замок.

«Я навіть уявити не міг, що доведеться шукати шляхи, аби мене взяли. Врешті поїхав у Куйбишевський військкомат, і там вдалося домовитися, щоб мене відправили в Запоріжжя», – каже чоловік.

26 лютого він уже був у Запоріжжі, а 1 березня сформували батальйон. Їм пояснили, що це буде підрозділ для оборони області, але після того, як перетнули знак «Донецька область», у бійців з’явилися питання: «Де Запоріжжя, а де Донецьк?». З того моменту їхнім напрямком стала Донеччина – і це залишилося незмінним на роки.

Перший бій і перші втрати

Перший бій батальйон прийняв у селі Роздольне, за 30 кілометрів від Курахового. Це стало шоком для новоприбулих.

«За 40 хвилин бою ми втратили 48 бійців. Багатьох навіть не знали по іменах. Це був момент, коли стало зрозуміло, що тепер все по-справжньому», – згадує чоловік.

Тоді ж вони вперше взяли в полон російського офіцера.

«Витягнули його з БМП – нас тоді врятувала авіація, що вчасно прилетіла».

Після Роздольного батальйон відправили в Авдіївку. Із травня 2022-го до виходу із заводу вони залишалися у місті без ротацій.

«Це було жорстко. Жодних відпусток, лише іноді частину бійців виводили на два тижні, і одразу назад. Ми були виснажені, але іншого вибору не було»,– каже Олександр.

Про Донецький напрямок, тупик та командування

Перші два роки він воював у піхоті – і в обороні, і у штурмах. Потім отримав важке поранення, пройшов лікування і став пілотом FPV-дронів.

«Думав, хоч щось зміниться, але ні. Ми так само залишилися на Донбасі – від Авдіївки до Покровська. Останній рік я працював у складі екіпажу безпілотників. Тепер я інструктор, але спокійне життя мене не тримає. Я навіть просив відправити мене назад у підрозділ, бо не можу сидіти осторонь».

Олександр говорить прямо, що українська армія давно в тупику.

«Ми тримаємо фронт не завдяки вищому командуванню, а попри нього», – каже військовий.

Він наводить приклади, коли екіпажам аеророзвідки давали координати для перевірки, а на місці нікого не було.

«А командири інших підрозділів доповідали наверх, що там сидить їхня піхота і тримає позиції. Це один із прикладів того, чому ми провтикали Донецьку область», – каже чоловік.

Найважче для нього – втрати побратимів. Він згадує свого найближчого друга, якого називав «полтора метра агресії»:

«Він затягнув мене в окоп під час обстрілу танка. Якби не він, я б тут не сидів. Втратити людину, з якою ти ділиш один окоп, одну цигарку – це вибиває з колії».

Ще важче, каже він, коли людина зникає безвісти:

«Ти всередині розумієш, що за стільки часу його вже немає, але сподівання все одно є. І це зводить з розуму», – каже Олександр.

Після Донбасу поїздки у Київ для нього як стрес.

«Я не можу там бути. Люди не розуміють мене, я не розумію їх. Бачиш, як хтось виставляє на показ своє спокійне життя і це тригерить. Ти знаєш, що на фронті ще потрібні люди, а тут ніби інший світ», – ділиться наболілим військовий.

Про сум за Бердянськом та віру в деокупацію

На запитання про те, за чим найбільше сумує у рідному Бердянську, військовий відповів без роздумів – за тим, яким було місто до війни і за людьми, які там залишилися. Він зізнається, що особливо боляче від того, що багато знайомих показали свою справжню сутність – хтось залишився вірним, а хтось зрадив.

«Було важко повірити, що деякі з них здатні на таке і водночас я зрозумів, хто для мене справді близький», – каже Олександр.

Він каже, що продовжує вірити у деокупацію Бердянська, але не військовим шляхом.

«Я вірю, що наше місто повернеться, але швидше шляхом переговорів, ніж боєм. Дуже хочу вірити, що станеться якесь диво. Поки живий, буду тримати надію, бо якщо зараз ще й надія зникне, то навіщо тоді все це?» – каже чоловік.

Наприкінці розмови військовий звернувся до жителів Бердянська, тих, хто залишився в окупації, і тих, хто вимушено виїхав. Він зізнався, що руки опускалися у нього самого по десять разів на день, але кожного разу він нагадував собі – якщо здатися зараз, то все, що пережито й вистраждано, буде марним.

«Я знаю, як важко чекати і жити у невідомості, але іншого виходу немає. Треба триматися, треба чекати і вірити. Я сам дуже чекаю і дуже вірю, що все це не дарма», – каже Олександр.