У переселенців є фотографії, які ніколи не підуть у «кошик». Не через красу кадру. А тому, що на ньому зображено життя, якого більше не існує. Це історія бердянки про одне звичайне фото, яке стало найціннішим у телефоні.
У мене є фото, яке займає кілька мегабайтів пам’яті. І половину серця.
На ньому немає моря, заходу сонця чи якихось особливих місць.
Тато сидить на кухні в старій сірій футболці й їсть кавун просто ножем.
На столі – клейонка з соняшниками. Позаду – холодильник, обліплений магнітами.
Я зробила це фото випадково. Хотіла скинути сестрі, як тато смішно «воює» з кавуном і вкотре бурчить, що нормальні люди їдять його саме так, а не ложкою, як ми.
Це було літо 2021-го.
Тоді ніхто не фотографував життя «на пам’ять».
Бо ми думали, що воно нікуди не дінеться.
Зараз це фото – останнє, де все ще на своїх місцях.
Кавуни – ще з Херсонщини, Мелітополя і Партизан.
Наша кухня — ще наша.
Тато – ще не такий сивий і втомлений.
Мама – ще кричить із кімнати, щоб ми не заляпали соком її улюблені шпалери.
А я ще не знаю, що через кілька років сидітиму в орендованій квартирі в іншому місті й плакатиму над кавуном із супермаркету.
Бо він – не такий.
І все тепер не таке.
Після виїзду я тисячу разів чистила телефон. Видаляла старі скріни, відео, непотрібніфото. Але щоразу зупинялась на цьому кадрі.
Бо там є те, чого більше ніде немає.
Там є відчуття дому, яке неможливо сфотографувати ще раз.
І, мабуть, у кожного переселенця є таке фото.
Де ще живе життя, з яким ніхто з нас так і не зміг нормально попрощатися.
Тепер я бережу його більше, ніж дорогі речі.
Бо одного дня ти розумієш: найцінніші кадри – не ідеальні.
А ті, які більше неможливо повторити.
Love 
Telegram 
Youtube 
TikTok 
Twitter 
RSS 
Google