«Не виходь з дому, бо тебе з’їдять». Спогади Миколи Онищенка – бердянця, який пережив Голодомор

Коли розпочався Голодомор, Миколі Павловичу було 7 років. Його родина жила в селі Роза поблизу Бердянська. Родина вижила завдяки пайку, який батьку-портовику видавали на роботі. Про це «Бердянськ 24» дізнався з публікації Музею Голодомору в Фейсбук.

«Я пам’ятаю село та наших людей ще до колективізації. Люди були зовсім другі. В нашому маленькому сельці було три хори, і співали вечером в теплу погоду. На роботу йшли співали. Моя мати весь час співала, щоб вона не робила. Після Голодомору люди стали іншими, і Україна стала іншою. Співати перестали. Після Голодомору село і люди вже були не ті», – згадував Микола Онищенко.

Період до колективізації він називав «найкращими роками життя». Пан Микола багато розповідав про ті часи переслідувань і голоду.

«Коли почалась колективізація, я побачив пусте подвір’я: ні коней, ні гусей, ні овець – нічого. Навіть корови не було. Я пам’ятаю, моя бабуся плакала, що наша корова здихає в артілі. Її підв’язали до сволока [бо вже не могла стояти]. Бабуся рвала траву і ходила її годувати. Ті люди, що лишилися землі і скотини, стали старцями. Що таке забрати у селянина землю? Вони лишилися найдорожчого… І в оцих старців обірваних почали відбирати хліб. Ви не можете уявити людей того часу… І ніяке кіно це не зможе показати. Де це набрати таких людей: худих, страшних, у лахміттях. У людей була така одежа, що не можна було зрозуміти, яка перша була тканина. Це було латка на латці. І на сорочці, на штанах, на черевиках. Все село було старців… Хліб відбирали у голодних людей… Всі були налякані.

Пам’ятаю, як моя мати бігала з клуночком, в якому було десь відра півтора кукурудзи. Біля плити стояла діжечка з огірками. І мати принесла відро. Вилила з тієї діжечки розсол. Потім висипала ці огірки, запхнула туди оцей клуночок з зерном, наклала огірки зверху, наклала кружочки, каміння, і тут появляються реквізитори – троє. Один старший підійшов до матері, і каже: «Де зерно?» «В нас нема ніякого зерна». Тим двом каже: «Ідіть на город, на горище, шукайте». Нічого не знайшли. Тоді він дивиться на ту діжечку: «А що це в тебе огірки сухі?» Глянув, а там між огірками виглядає мішок. Він туди рукою, висмикнув клуночок, огірки, каміння посипалось. Він закинув цей клуночок за плечі, і з хати. Мати схопилася за клуночок, почала страшенно кричати, голосити. Ми за материну спідницю, витягнув нас на двір. Відчепився від нас. Стояли дві підводи, кричали люди. Вони поїхали… Навіть собаки поховалися…. Це було насильство… Ті, хто ростить хліб, осталися без хліба.

Голод прийшов і до нас, хоча ми не вмирали з голоду. Люди навпроти нас вмерли з голоду. Йшли оті старці опухлі, страшні люди, які просили, а давать було нічого. А мені мати казала не виходь з дому, бо тебе з’їдять, йшли чутки, шо вже десь когось спіймали, десь когось з’їли. Батько ходив з Бердянськ і дуже боявся, бо десь в степу ловили людей, боявся, шо його піймають. Ми вижили тому, що батько працював».

«Маємо пам’ятати про Голодомор, пам’ятати хто в цьому винен, пам’ятати, що всі біди українців приходили з півночі – від росіян», – наголошував Микола Павлович.

Микола Онищенко був членом Наглядової ради Міжнародного благодійного Фонду Музею Голодомору. Чоловік не застав повномасштабну війну, але також постраждав від російської агресії. До 2014 року він жив у Луганську, звідки в майже 90-річному віці був змушений виїхати до Києва та жити в знайомих. Микола Онищенко помер навесні 2021 року.