«Ну то збирай речі та їдь на росію». Лист від переселенки, яка зіткнулася зі зневагою від своїх

Марина (ім'я змінено з міркувань безпеки) все життя прожила в Бердянську. І планувала жити далі, якби не окупація. Жінка виїхала за кордон, але згодом повернулася до України. Та саме вдома її «відправляли» до росії – країни, яку вона ненавидить усім серцем.

Поки мої друзі та знайомі мріяли про Київ, Львів чи Харків – більш перспективні, на їхню думку, міста, – я збиралася прожити в Бердянську до кінця життя. Це місто повністю задовольняло всі мої потреби: улюблена робота з гідною оплатою, квартира неподалік центру, дача за 20 кілометрів від міста, міцна родина та чудове оточення.

На вихідних ми любили збиратися біля моря незалежно від сезону – смажили шашлики, говорили, насолоджувалися теплом і спілкуванням. У сусідньому селі жили батьки та рідний брат. Здавалося, кращого життя годі й уявити.

Та з початком повномасштабного вторгнення все зруйнувалося.

Ми з чоловіком та дітьми через окуповані території вибралися до Польщі, а батьки виїжджати навідріз відмовилися. За кілька тижнів чоловік повернувся в Україну та пішов до війська – нині він служить на Донецькому напрямку. Я кілька років намагалася влаштувати побут за кордоном, але відчуття провини за те, що я в безпеці, поки мої рідні та друзі в Україні, буквально виїдало зсередини. Тож я наважилася на повернення. Мої діти вже підлітки, вони вступили до польських університетів і залишилися там, а я оселилася на Івано-Франківщині.

Саме тут я гостро відчула, наскільки важко порозумітися людям із настільки різним досвідом проживання війни. Перший час я за звичкою говорила російською, хоча мала чіткий намір поступово перейти на українську. Кілька разів у магазині на мене косо дивилися й робили зауваження, а один раз відверто нагрубили. Сказали: якщо я розмовляю «кацапською», то їхати мені треба було не в Україну, а на росію.

Чи була я приголомшена такою «підтримкою»? Так. Більшість моїх знайомих, які евакуювалися на захід країни, не скаржилися на упередженість. Звісно, нарікали на захмарні ціни на оренду чи відмови селити з тваринами, але відкритої агресії не зазнавали – їм траплялися тактовні люди.

Мені загалом теж щастило, за винятком тих кількох випадків на самому початку моєї мовної адаптації. Але в ті миті було нестерпно боляче. Мій чоловік на фронті, я втратила дві домівки, залишилася без власної справи, роками не бачила батьків і брата. Я навіть не можу прийти на могилу своєї дитини, яка пішла з життя у 2010 році через онкологію. Уся моя сім’я розкидана світом.

Переселенці з останніх сил намагаються виживати – шукають роботу, дах над головою, збирають себе по частинах і водночас вчать мову. Бо мають щире бажання інтегруватися. Але коли замість терпіння чуєш зневажливе «то їдь до москви», опускаються руки. Чому я маю туди їхати? Я українка, яка втратила все, але намагається жити далі, триматися й знаходити бодай крихту радості у кожному дні. Я намагаюся не потонути у власній тузі за домом – тим самим, де планувала зустріти старість, няньчити онуків і садити городину. Просто жити своє життя.

У цьому листі немає нічого, окрім прагнення достукатися. Будь ласка, будьмо людянішими та терпимішими одне до одного. Я розумію, що у часи виснаження й постійного стресу це нелегко. Наш досвід переживання війни дуже різний, але саме тому варто бути чуйнішими до співвітчизників. Ніхто з нас наперед не знає, який непідйомний тягар горя інша людина мовчки несе на своїх плечах.