«Я – це блудна донька, яка шукала кращої долі, але краща вона лише вдома». Історія бердянки, яка об`їздила пів Європи, щоб повернутися - Тексти Brd

Шість країн за 2 роки, безліч спроб вхопитися за соломинку в новому місті, а між тим – відчуття спустошення та депресія. Читачка редакції «Бердянськ 24» поділилась своєю історією життя за кордоном.

Коли в 2022 році Арестович в своїх відео казав, що все це закінчиться через 2-3 тижні, я йому вірила. Не вірила лише в те, що повномасштабне вторгнення може тривати роками. Як таке можливо в сучасному світі – на це питання, мабуть, не може дати відповідь жодна адекватна людина.

Я не покидала рідний Бердянськ цілий рік, бо щоразу в голові звучали ці «2-3 тижні і все». В 2023 році моя віра почала руйнуватися остаточно, ставало зрозуміліше, що окупація затягнеться на довгі місяці. Жити серед ворога, дихати з ним нашим морським повітрям, ділити свої улюблені вулиці та ходити одними дорогами для мене стало нестерпно.

Треба було набратися сміливості та сказати рідним про своє непросте рішення – я хочу виїхати з міста. Батько сприйняв це спокійно і навіть підтримав. Нема чого молодій дівчині сидіти в окупації, час палити мости та будувати нові. Мама довго плакала, спочатку просила не кидати їх, але пізніше підійшла і тихо сказала: «Пробач мене, доню, за мій егоїзм. Звісно, їдь. Просто я буду дуже сумувати».

Кілька днів я вмовляла поїхати їх зі мною, але батьки категорично відмовились, бо як покинути дідуся та бабусю – їм по 90 років, старі та немічні, самі собі ради не дадуть.

Тоді я почала просити забрати з собою молодшу сестру – їй за кілька місяців мало виповнитися 18. На щастя, порадившись між собою, батьки дозволили.

Вже за місяць ми поїхали в Італію до нашої тітки, яка багато років працює там доглядальницею за старенькими. В тітки ми пожили пів року, а далі з сестрою поїхали хто куди – вона вчитися до Польщі, а я до Німеччини. Знайомі підказали, що там більше можливостей добре влаштуватися та знайти роботу, тим паче, я вивчала колись німецьку і вже мала певну базу.

Та затриматись довго в Німеччині не судилось, оскільки я познайомилась з хлопцем онлайн та за кілька місяців переїхала до Нідерландів. Він українець, який з 2019 році працював в цій країні на будівництві. Від самого початку тут я відчувала себе не в своїй тарілці – адаптація давалась складно, виснажливо. Плюс я відчувала себе марною – ні роботи, ні друзів, ніякої від мене користі. І я почала хворіти – спочатку тривожно-депресивний розлад, далі вже депресія. Зрозуміла, що далі так тривати не може, країна мені не підходить, тож зібрала валізу та поїхала до сестри в Польщу.

Оскільки я маю хист до мов, то вже скоро добре говорила польською та влаштувалася на трикотажну фабрику – пакувала одяг. Для амбітної дівчини, яка прагнула більшого, ця робота не стала тихою гаванню, напроти, депресія лише посилилась, ліки перестали працювати.

Я відчувала себе нещасною, пригнобленою та всюди чужою, а ліків від такого стану ще не винайшли. Тож були спроби знайти себе в інших країнах світу – Болгарії, Словаччині та Молдові. І коли всюди нічого не виходило, я чесно визнала – жити за кордоном я не можу. Тут я втрачаю себе і, можливо, одного дня від мене нічого не залишиться – лише туга та сум, з яких я почала складатися.

Тож я повернулась до України. Звісно, не до рідного Бердянська, двері додому нині закриті на міцні замки – там живе ворог, він встановлює свої жорсткі правила, а я приймати їх не готова. в 2025 році я поселилась в орендованій київській квартирі. В мене тут нікого не було, окрім єдиної близької подруги, яка й допомогла влаштуватися до її компанії HR-менеджеркою. Згодом, вона познайомила мене зі своїм двоюрідним братом, який зараз мій наречений, з яким ми готуємося до весілля. А ще – я нарешті вилікувала депресію.

Інколи я жартую, що я – це блудна донька, яка шукала кращої долі, але краща вона лише вдома. І ось нарешті я знову тут, біля витоків свого коріння.

Вся ця історія для мене означає одне: правду кажуть – рідні стіни дійсно лікують. Вони дають сили рухатись далі. За кордоном я була виснаженою, втомленою та безсилою, а тут хоч і під постійними внутрішніми та повітряними тривогами, під обстрілами, взимку без світла, але я жива. Я не відчуваю себе чужою, це мій дім. Можливо, хтось з моїх земляків, які нині живуть в іншій країні, знайшли себе та відчувають задоволення від життя там. Але це не моя історія. Лише вдома мої крила знову розправились.