Юлія мріяла поїхати з маленького міста на березі моря. Їй здавалося, що там затісно, що справжні перспективи десь далеко. Сьогодні вона мріє про одне – повернутися

Бердянськ має дивовижну особливість: сонце тут встає з хвиль і в них же лягає спати. Місцеві часто помилково думають, що так стається з кожним морем, але живучи в Польщі, Юлія тепер знає – це не так. Найбільше їй хочеться знову побачити цей унікальний захід сонця, стоячи десь на «Сьомому небі». Та доля зіграла з нею злий жарт: вона отримала свою подорож, але втратила дорогу назад.

Сюрприз довжиною у вічність

У 2021 році Юлія переїхала до польського містечка на самому кордоні з Німеччиною. Прожила там вісім місяців і на початку лютого 2022-го вирішила зробити рідним сюрприз – приїхати додому без попередження.

Все навколо кричало: «Не їдь!». Дорога до аеропорту була важкою, здійнялася буря, дерева ламалися, як сірники, дроти іскрили під ногами. Кілька разів вони ледь не потрапили в аварію.

Мені досі кажуть, що це був знак, але я не вірю в знаки, – каже Юлія.

Вона встигла. Встигла побачити всіх поряд, обійняти батьків і провести цілих півтора місяця з бабусею – час, якого їй бракувало з самого дитинства. У лютому почалася велика війна, а у 23-му році бабусі не стало в окупації. Та Юлія жодної секунди не шкодує про ту поїздку через бурю – це були її останні миті справжнього дому.

Мистецтво, що залишилося в тіні

Коли Юлія евакуювалася, вона залишила в Бердянську не просто будинок. Там, на жорсткому диску комп’ютера, залишилося все її минуле, архіви та фотографії. Але найболючіше – це картини. Юлія малювала все життя, але майже нікому не показувала свої роботи. Навіть її батьки не бачили більшості полотен.

Таке відчуття, що всього цього не існувало. Немає ні фото, ні доказів. Це ніби шматок життя, який просто вирізали і викинули.

Сьогодні Юлія має до всіх творчих людей один важливий заклик: не мовчіть. Оцифровуйте свої роботи, публікуйте їх у соцмережах, показуйте друзям. Творчість має бути видимою, інакше вона може зникнути безслідно, як це сталося з її роботами в окупованому місті.

Два роки Юлія не могла навіть торкнутися пензля, їй було фізично неприємно. Першим кроком до повернення стало замовлення на картину «Козак Мамай» для подарунку військовому. Ця робота витягла її з заціпеніння. Тепер вона має велику мету, а саме, написати 20 полотен і організувати виставку в Польщі. Вона більше не збирається соромитися чи ховати свій талант.

Чорні коти та «теорія чашки»

Доля Юлії взагалі сповнена іронії. Вона завжди мріяла про чорну кішку. Опинившись у Польщі, вона взяла у жінки чорну кішку, а потім почала знаходити чорних кошенят буквально всюди, у траві, у під’їздах. Так вона врятувала вісім маленьких «нашесть».

Три роки Юлія жила з установкою нічого не купуватиму, бо скоро їхати. Але нещодавно вона зрозуміла, що життя не можна ставити на паузу.

Я просто почала купувати собі гарні чашки. Якщо я хочу пити каву з красивого посуду зараз – я це роблю. Бо немає нічого більш постійного, ніж тимчасове.

Життя – це те, що відбувається з нами, поки ми будуємо плани. Юлія більше не чекає на ідеальний момент. Вона волонтерить, готує виставку і вірить, що Бердянськ обов’язково буде вільним. А поки вона п’є каву з гарної чашки і знає, що її голос і її мистецтво тепер мають бути почуті.

Читайте також